«Оплакувати ноги, які не повернеш, не можна». Як сім’я з Мелітопольщини «робить перші кроки» після...

Пережила окупацію, «витягла» чоловіка-військового з емоційної ями, коли через поранення той втратив обидві ноги. 30-річну Анну Марчак – переселенку з-під Мелітополя – під час повномасштабної війни спіткало чимало драматичних подій. У перші дні великого вторгнення вона разом з чотирирічною донькою опинилася в захопленому російськими військами селі, де мала ризик поплатитися життям за те, що – дружина українського бійця. А вже за рік пережила новину про втрату чоловіком Іваном обох кінцівок, разом з ним пройшла місяці лікувань та реабілітацій. Зараз подружжя мешкає в Дніпрі: Іван допомагає з будівництвом реабілітаційного центру для військових з ампутаціями, Анна долучається до його праці. А ще веде сторінки в соцмережах, де відверто розповідає, через що їм довелося пройти.

Подружжя розказало проєкту Радіо Свобода «Ти як?» історію створення родини, пережите під час війни, підтримку одне одного в трагічних обставинах, а також про свої мрії на майбутнє.

Народження родини і контракт із ЗСУ Іван та Анна Марчаки познайомилися в рідному селі чоловіка, що на Франківщині. Дівчина – з Мелітопольщини Запорізької області – приїздила туди на канікули до бабусі. Іван запросив її на танець на дискотеці – і більше зі своїх думок, каже, відпустити не зміг. Далі було спілкування в соцмережах та нечасті й короткі зустрічі – Іван, кухар за фахом, у той час працював на будівництві у ЄС.

Якось, через п’ять років після знайомства, згадує Анна, Іван приїхав з Чехії. Вийшов з потяга – і зробив їй пропозицію одружитися.

«Каже: «Знаєш, мені вже так набридло оце зустрічання, їзда, давай одружимося!». Каже: «Давай прямо одразу поїдемо заяву напишемо!». Я погодилася. У моїх батьків був шок. Я хотіла йти на розпис без всяких, у кросівках, але батьки наполягли на білій сукні, на церемонії», – каже жінка.

«Мені було 24 роки, а Ані – 21. За два тижні ми вже розписалися. Це було 14 січня, на Василя, на свято. Ми зробили маленьке весілля. Потім у планах було більше, але дружина завагітніла – і ми зосередилися на народженні дитини», – додає чоловік.

Подружжя оселилося на малій батьківщині Анни – у селі Терпіння під Мелітополем. У них народилася донька Марія. Анна працювала за фахом – фармацевтом в аптеці, Іван спершу їздив на заробітки за кордон. А потім чоловік, хоч і дружина була проти, підписав контракт зі Збройними силами України. Так Іван став військовим, опанував професії понтонера і сапера.

Велика війна Коли почалося повномасштабне вторгнення, чоловік був на службі в Донецькій області. Анна з донькою та родичами – у рідному селі. 25 лютого, згадує, за населений пункт точився бій, українські військові змушені були відступити. Згодом на вулицях рідного Терпіння Анна побачила колони російської техніки. 27-28 лютого, з її слів, у селі вже були російські солдати. Розпочалися перевірки місцевих – шукали родини українських бійців.

«Питали: «А де ваш чоловік?». Я відповідала: «Його немає, він мене кинув, а сам у Польщі». Я це казала і людям, і російським військовим. У той момент було незрозуміло, хто з твоїх земляків – твій ворог, ми не могли довіряти нікому з сусідів. У нас були такі люди, які їздили і пальцем показували, де живуть родини учасників АТО/ООС. Росгвардія робила, як вони казали, «подворовой обход». До нас у будинок зайшло семеро людей зі зброєю. Автомати наставлені – а в нас діти. Моя сестра, вже вагітна, з дитиною, бо її чоловік також військовий, і я з дитиною. Мій тато попросив опустити зброю. Діти застигли від страху», – згадує Анна.

«Вони вивернули у нас всі шафи, по всьому будинку пройшлися, сарай з курми, горище, підвал – усе передивилися, щось шукали. Нічого не знайшли. У нас була Іванова форма – але ми її спалили з мамою», – додає жінка.

В окупації Анна з дитиною та родичами прожила півтора місяця. Увесь цей час вони підтримували зв’язок з чоловіком.

«Зв’язок був дуже поганий, інтернет не працював. Смартфон не можна було використовувати. Я могла відправити SMS хіба з бабусиного кнопкового телефона», – каже вона.

Виїхати із захопленого села Анна з донькою разом зі своїми батьками та сестрою наважилися, коли дізналися, що в руки окупантів потрапили списки родин українських військовослужбовців. З собою прихопили лише найнеобхідніші речі.

«На той момент це був умовний «зелений» коридор. Їхала велика колона машин з Мелітопольського району, близько двохсот машин, і ми до неї приєдналися. Їхали на свій страх і ризик. 90 кілометрів від Мелітополя до Запоріжжя ми їхали 12 годин. Було багато блокпостів, перевірки, документи. Якраз у той момент, коли ми проїздили останній російський блокпост і наближалися до українського, розпочався обстріл «Градами». Було дуже страшно, ми закрили дітей, як уміли, прикрили ковдрою – і виїхали. На щастя, ніхто не постраждав», – говорить Анна.

Підірвався на міні, втратив обидві ноги Жінка з родичами спершу опинилися на Івано-Франківщині, потім – на Миколаївщині, а вже згодом перебралися до Дніпра. У лютому 2023-го прийшла звістка про те, що з Іваном сталося нещастя.

Чоловік розповідає: вони з колегами працювали над розмінуванням полів на деокупованих територіях на межі Херсонської та Миколаївської областей:

«Тільки порозходилися по локаціях на полі – як недалеко пролунав вибух. По рації сказали, що один наш – «триста». Треба було цього хлопця витягнути. Почав витягувати, але виявилося, що там – мінна пастка. Спочатку мені відірвало ліву ногу, а потім, коли хотів вилізти, – праву. Болю не було зовсім. Шок! Найперше – ти мусиш себе першочергово опанувати, заспокоїтися, оцінити ситуацію, бо на кону не лише твоє життя, а й товаришів. Якщо ти знервований, ти не можеш нічого зробити, вийти на безпечну територію».

Військовий згадує: не розгубився і зміг опанувати себе, й дати вказівки колезі, який витягнув його в безпечний сектор. Він сам наклав собі турнікети, а за годину приїхав «евак» – чоловік опинився в лікарні. Про те, що втратив ноги, Іван вирішив спершу дружині не говорити.

«Це звична реакція насправді: ніхто не хоче телефонувати й приносити рідним погану звістку. Це важко – самій людині, яка отримала поранення, у неї немає бажання спілкуватися. Ти думаєш про ситуацію: в тебе немає двох ніг, як ти будеш жити? На той момент мені було 30 років. І прийшло розуміння: тобі 30 років – а в тебе вже немає обох ніг», – каже він.

Про те, що сталося з чоловіком, Анна дізналася від його колег. Хоча з самого ранку було передчуття недоброго. Воно загострилося, коли Іван перестав виходити на зв’язок що дві години, як було домовлено. На момент дзвінка чоловіка, говорить, до поганої звістки вона вже морально була готова.

«Коли мене перевезли до реанімації, я подзвонив Ані й сказав, щоб вона не їхала, що в мене немає двох ніг. А вона каже: «Я вже їду! Почекай, я приїду – ось тобі від мене дістанеться», – розповідає Іван.

«Мене пустили до реанімації, пам’ятаю. Батьки мене перед тим так налаштували: «Аню, він не має бачити твоїх переживань і жалощів». Я йшла в реанімацію. Я бачила його, у мене були скляні очі, але я йшла й усміхалася. Я знала, що на той момент він не чекає на мої сльози. Він плакав. А я плакала вже потім, за межами лікарні», – додає Анна.

Далі були два з половиною місяці лікарень, сім операцій. Встати з ліжка на протезах чоловік зміг лише через пів року, у серпні.

«Здебільшого встають через два-три місяці. А в мене пішло пів року – це дуже багато часу насправді. У мене вийшло так, що на одній нозі виросла кістка, до 35 років організм молодий – кістки ростуть. Потрібно було робити реампутацію – це відкинуло лікування ще на місяць. Також довелося пережити критичний стан, сепсис – у рани потрапили уламки, земля, трава, усе це потрапило дуже глибоко в м’які тканини. Лікарка сказала, що якби затягнули з чисткою, організм міг би й не витримати», – каже Іван.

«Оплакувати ноги, які не повернеш, не можна» Увесь цей час Івана підтримувала Анна. Жила в лікарні, допомагала робити фізичні вправи. Жінка каже: у той період її неабияк гріла думка про те, що чоловік рано чи пізно стане «на ноги» – й вони ще станцюють свій другий весільний танець. Вона також почала активно постити дописи й відео в соцмережах – TikTok і Facebook.

«Я запостила наш весільний танець і як ми танцюємо, коли Іван був ще в кріслі колісному. Я написала, що «наш танець обов’язково буде дотанцьований». Це відео в мене набрало 10 мільйонів переглядів. І вже потім, коли Іван спротезувався, ми станцювали ще раз. Я й почала це все знімати й показувати, аби довести: життя триває. Бо дуже багато хлопців закриваються: «Ну все, я – інвалід». У нас такого слова взагалі немає, я його сприймаю як цілком звичайну людину. Іноді каже: «Я цього не можу». Я говорю: «Чого не можеш? Можеш». У побуті він переважно все робить сам», – зазначає Анна.

Жінка вдячна за підтримку родини батькам, які то доглядали дитину, то чергувалися в лікарні, аби допомогти Іванові. Підтримували, каже, й незнайомі люди: «У соцмережах мені писали: «Дякуємо, що ви це показуєте». Я бачила, що цей момент цікавить людей. Тому я вирішила писати. А ще – щоб підтримувати хлопців, поранених, тих, хто опинився в схожій ситуації, а також їхніх дружин, сестер, мам».

Анна додає: «Коли до мого чоловіка приходили психологи, він казав: «У мене мій психолог – моя дружина». Мені довелося витягти його з глибокої емоційної ями. У той момент все залежало від нас двох. Мені здається, я вселила в нього віру в те, що все буде добре». Я завжди казала: «Ти обов’язково ходитимеш».

Іван каже: зараз він не приховує, що пересувається на протезах – носить шорти й короткі брюки. Реакція людей, зізнається, буває різною: хтось дивується, хтось відводить погляд.

«Що пораджу? Коли ви бачите людину на протезах, ставтесь до неї як до звичайної людини. Щоб не було страху, переляку – бо це може засмучувати, людина буде ховатися, відгороджуватися. Я завжди ходжу в шортах, я показую, що я на протезах, я цього не соромлюся. Дуже багато дітей цікавляться. З ними мені набагато легше спілкуватися, ніж з дорослими. У дорослих, напевно, залишилось щось із радянських часів: що протез треба ховати, бо це – страх», – каже ветеран.

«Наша донька Марія, їй сім років, реагує так – каже: «Мамо, а що, вони протезів ніколи не бачили? Ну і що, що тато на протезах?». Ми їй купили ляльку – Кен на протезі, вона показувала на дитячому майданчику, казала дітям: «У мого татка є два протези», – розповідає Анна.

Жінка переконана: «Сидіти, плакати, оплакувати ноги, яких немає і не повернеш, не можна. Ніг немає, вони не повернуться, але якщо на цьому зациклюватися, життя далі не буде».

Зараз Іван та Анна живуть на Дніпропетровщині, винаймають будинок великою родиною. Чоловік допомагає з будівництвом протезно-реабілітаційного центру для військових, Анна йому допомагає, а ще замислюється про громадську роботу. Іван же вчиться в митному університеті на факультеті кібербезпеки.

«Нас багато, ветеранів, навчається. Багато моїх знайомих отримують новий фах. Тільки людей з ампутаціями, скількох я знаю, – десятеро хлопців вступили на навчання минулого року. Хтось чимось займався, отримав поранення – не повернешся вже до попередньої справи, тому треба навчатися, щоб продовжити бути активним», – говорить Іван.

Після закінчення війни й деокупації подружжя планує повернутися до свого села на Мелітопольщині, а ще мріє про власний окремий будинок.

«Дуже складно розпочинати життя в чужому місті. У Дніпрі ми два роки, але так і не відчули його своїм. Відчуття дому немає. Ми просто тут живемо… Мені дуже боляче, що момент дитинства наших дітей припав на війну. І все ж – ти розумієш, що це не найгірше життя, яке могло би бути. Я щаслива, що мій чоловік активний, цілеспрямований, що він зміг проробити над собою роботу, яка викликає захоплення», – говорить Анна.