Джерело: www.radiosvoboda.org
Владислав із позивним «Бешкетник» – піхотинець 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Він пробув на передовій понад 80 днів: у повному оточенні, під щоденним обстрілом, а інколи і без їжі та води.
«Мені сказали: топай на позиції, бо нема кому. Ми (з побратимом – ред.) пішли на позицію в Кліщіївку, біля церкви. Це звичайний бетонний погріб. Коли ми зайшли туди, то помітили, як на позиції залишився один із наших побратимів, він лежав. Він був настільки худий і обезсилений, що в нього видно було кістки та хребет».
«Пішли на позицію в Кліщіївку, біля церкви. Це звичайний бетонний погріб»
На передовій у силу тих чи інших причин часто вкрай складно підвезти продовольство. Цілодобово у повітрі кружляють дрони-розвідники, які у разі виявлення руху особового складу коригують вогонь по них. Доставка, як правило, відбувається із повітря. Невеликих згортків із їжею, які доставляє дрон, часто бракує, а якщо погода не дозволяє підлетіти дронам – то й взагалі без їжі кілька днів доводиться перебиватися.
У тому підвалі я почав малювали палички на стіні – скільки днів я тут прожив
Так пити сечу хлопцям доводилося близько двох тижнів. Все тому, що зіпсувалася погода і дрони не змогли близько долітати, а коли все ж вдавалося долетіти, то лише на великій висоті. Тоді пляшки, які скидали, вдарялися об землю, розбивалися і хлопці далі залишалися без води.
Владислав «Бешкетник», військовий 93-ї бригади «Холодний Яр»
З глузду сходили від того, що не було їжі і води. Дах їхав моментально
Такі вилазки не минули для «Бешкетника» безслідно. Російська армія вирахувала позицію бійців і почала атакувати з дронів, мінометів і артилерії. Їх намагалися вибити газом.
«Коли ми почали рухатися, нам почало гарно прилітати. Спочатку нам розбили погріб, а потім нас почали закидати газами. Закидали так, що навіть протигаз не допомагав. Кидають два, три, чотири таких гази (газові гранати – ред.). Газ був настільки густий, що протигаз не допомагав, усе пече, дихати не можеш. Єдине, що рятувало, що я зрозумів – не треба панікувати, а дихати спокійно. Коли дихав спокійно – відбувалася якась фільтрація. Після газу кидають гранату. І так: газ – граната, газ – граната. Так, щоб ми вилізли звідти. Тобто щойно хтось вилізе – ранять гранати, другий – ранять, третій – хана. Тоді вони всіх з дрона добивають».
Коли знайшли воду, хоч отримати її було ще тією спецоперацією, залишалося відчуття голоду. Їжі практично не було, а залишки хлопці вигрібали із землі.
А бувало й таке, що дрони підлітали, але через вітер не могли скинути їжі
«Було таке, що ми вибирали «Мівіну» з землі. На позиції ти цінуєш те, що в тебе є. Цінуєш ту баночку тушонки, обдуваєш, жуєш. Сиділи голодні. І коли тобі скидають їжу – ти просто на сьомому небі від щастя. Я там навчився готувати їсти: нам скидали пюрешки, «Мівіну», галети. І оце коли ти «Мівіну» з галетами змішуєш – це було найсмачніше. Коли була тушонка – це взагалі рай! А бувало й таке, що дрони підлітали, але через вітер не могли скинути їжі. Тоді хотілося дуже їсти. Тоді дуже сильно схудли. Так, що живіт запав всередину, так усе виглядало некрасиво. Я важив десь 50 кілограмів, хоча моя вага десь 74-76 кілограмів».
Владислав «Бешкетник», військовий 93-ї бригади «Холодний Яр»
«Одного разу йшло кілька росіян. Їх помітив наш дрон і почав по них працювати скидами, вони почали втікати й все, що несли, позалишали. Коли я виліз із підвалу – побачив каску і мішковину. Я почав оглядати навколишні двори. Дивлюся, біля розваленої глиняної хати стоїть рюкзак. В тому рюкзаку був телефон, галети, тушонка, каші різні. Я це все потягнув до себе у підвал. Хлопці такі раді були, що їжа є, що то капець. Росіяни часто проходили повз наші позиції, робили так би мовити, підноси для своїх. По дорозі залишали рюкзаки, воду, їжу. Ми це часто забирали».
Непоміченими бути не могли, звісно. Під час однієї з таких вилазок російські війська помітили хлопців і спробували їх штурмувати у підвалі.
«Перед тим у підвалі ми викопали нору під бетоном, у якій ховалися від обстрілів. А ще набрали піску, землі й побудували собі барикаду в тій норі, зробили позиції, щоб можна було стріляти. Ми якраз набирали воду з колодязя і нас «спалили». Ми одразу ж забігаємо назад у підвал, бо вибігали без автоматів. А за нами біжить ще двоє. По рації передали командуванню, що нас штурмують, а самі зайняли позицію, щоб відстрілюватися. Наш дрон вилетів і почав їх бомбити скидами. Коли один із штурмовиків до нас забіг, то ми йому в «бочину» так настріляли з автоматів та РПК (ручний кулемет Калашникова – ред.). Я думаю, він був чимось обколений або ще що. Якщо ще й зайти на позицію, то там на бетонних блоках його юшка залишилася.
Були такі моменти, що застрелитись хотів
Без їжі, води і при постійних обстрілах психологічно хлопцям було дуже складно.
«Були такі моменти, що застрелитись хотів. До такого ступеня сходив з глузду. Із побратимом обговорили всі теми, про які тільки могли говорити. Було важко, усі троє плакали, усі хотіли додому. Коли сидиш на позиції – ти хочеш спілкування, хочеш до людей, до рідних. Я був радий, коли через рацію подзвонила дружина, а вона перебуває за кордоном. Вона подзвонила командирам, вони через рацію мене з’єднали, і ми говорили. Я такий був радий, що з нею спілкувався, наче в космос полетів, потім ще й з донькою говорив. Це настільки надихає, що ти про все забуваєш».
Хлопці очікували, що прийде заміна, бо попередньо їм сказали, що заходять лише на два тижні. Втім, оперативна ситуація не дозволяла провести ротацію.
«Ми чули через місяць, що прибули побратими, що готується заміна. Ми чули, як їх пробували завести до нас. Але не вдалося. Чи було страшно залишитися там? Спочатку був страх, були сльози. Було страшно стріляти. Страшно вбивати. Сльози висохли. Більше не було страшно. Я побачив багато різного: як «макарони» стирчать з ніг, хлопців поранених витягував. Коли втягуєшся у війну, то за себе уже не думаєш. Думаєш за хлопців, за тих, хто поруч».
«Коли втягуєшся у війну, то за себе уже не думаєш»
«Там стільки мертвих лежить, що це капець. І росіяни, і наші – усі лежать. Туди зайти нам давали, а ось вийти – ні.
Нам дали наказ виходити. Ми зібралися. Над нами висів наш дрон. Коли ми розпочали рух – зв’язок був, але коли вже дійшли до яру, то зв’язок зник. Я орієнтувався в місцевості, але достеменно, куди йти, не знав. Йшли через російські позиції, мінні поля. Ми були посередині всього, всіх бойових дій. Коли ми рухалися, то бачили, що то там ліхтарик світиться, то там щось горить. Так як були без зв’язку, то я йшов навмання, а за мною хлопці пішли. Підлетів дрон із лазером. Світить мені під ноги. Я обійшов, він мене пропустив, виходить, а хлопців, що позаду «затрьохсотив». Ми одразу звернули в посадку – і хлопці почали там шукати нору для укриття. Місця було мало, і я пішов далі шукати укриття. Поки я ходив – добив зв’язок. Хлопці дроном знайшли мені нору, вона була розбита чи недобудована. Там як накриття лежали три дошки. Я туди заховався, і під ці три дошки мені прилетіло кілька осколків. Я роздягнувся, перевірив ногу, запечатав її і лежу. Все нормально. Наступного дня мені сказали, що треба рухатися, інакше капець. Поки дронів нема, потрібно було потихенько рухатися. Щойно надворі посіріло, я почав рухатися. Так я дійшов до окопної лінії, перейшов її і добрався до своїх.
Я був такий голодний, що їв усе підряд
Перше, що я зробив – зателефонував дружині і сказав, що вийшов. Кажу, дай мені 10 хвилин, я поїм. Я був такий голодний, що їв усе підряд: ковбаса, пюре, «Мівіна», що було, все у себе трамбував. Коли привели хлопців – допомагав їх перемотувати».
Владислав у своїх 23 мав повне право не служити, він не підпадає під категорію військовозобов’язаних чоловіків, які підлягають мобілізації, адже ще не досягнув такого віку. Проте це для нього і неважливо, адже має свою мотивацію.
«Я йшов допомогти хлопцям. Треба було щось робити. Я не хотів би, щоб до мене прийшли (російські війська – ред.). Мені перший раз вручили автомат, а я такий: «Я не хочу його брати». Але відбулися такі моменти – і довелося стріляти.
У мене дружина запитує, навіщо я туди йду, що мене там можуть вбити. Я розумію це, розумію, що в один прекрасний момент може й в голову прилетіти. Але я хочу повернутися і допомагати хлопцям.
Я хочу, щоб в один прекрасний момент, коли я буду сидіти на позиції, мені сказали по рації: «Все, хлопці, ура, війна закінчилася». І всі просто ось так вилазять і йдуть. Я хочу, щоб кожен повернувся додому. Кожен».
«Навіть якщо і застрелять. Мені треба, щоб це було на благо. І я буду старатися робити так, щоб було тільки краще».
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п’яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
Загалом, за час повномастабної війни від 24 лютого 2022 року по кінець червня 2024 року ООН верифікувала дані про щонайменше 33 878 постраждалих цивільних, серед них 11 284 загиблих.
Реальна кількість втрат, зазначають експерти, набагато більша. Тільки під час блокади і бомбардування Маріуполя, як заявляє українська влада, могла загинути понад 20 тисяч людей.
