«Військових РФ всі бояться – навіть ті, хто їх чекав». Розповідь дівчини, яка виїхала з...

Ольга десять років прожила в окупації на Донеччині. Коли Росія почала гібридну агресію у 2014-му, їй було лише 7 років. Однак, каже дівчина, вона завжди вважала себе українкою.

Після вторгнення, пригадує Оля, зі шкільної програми зникли уроки української мови та літератури, а викладачі занижували їй оцінки за українську «г» у вимові. А ще каже: відтоді люди почали мовчати про Україну.

Дівчина вступила до київського вишу і виїхала на вільну територію України. Дорога була важкою: російські прикордонники виявили у одного з пасажирів листування з проукраїнськими меседжами і змусили всіх, хто був у їхній машині, співати гімн РФ.

Після виїзду Оля виступила у Гаазі, де розповіла про свій досвід російської окупації.

Про життя в окупації, як ідентифікує себе молодь захопленої території Донеччини, яким був шлях на вільну територію України та що думає стосовно ймовірного перемир’я з Росією – дівчина розповіла в інтерв’ю Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода).

Прізвище героїні не вказане з міркувань безпеки – рідні дівчини продовжують перебувати на окупованій території.

«Всі, хто за Україну, почали мовчати»– Олю, ви вже сьомий місяць в Києві після того, як виїхали з окупації, раніше у столиці ви ніколи не були. Яким уявляли життя тут до того, як виїхали?

– За словами батьків, тут завжди було краще. Вони говорили, що за України було ліпше. Я уявляла, що тут набагато вільніше говорити про все – що тут взагалі можна говорити. Були тільки позитивні відчуття щодо того, що на мене чекає.

– Коли почалася російська агресія на Донбасі, вам було сім років і ви навчалися у першому класі. Пам’ятаєте, що змінилося у вашому житті тоді?

– У 2015 році ми перейшли з 12-бальної на п’ятибальну систему оцінювання. До цього в нас у молодших класах майже кожного дня були уроки української мови і літератури.

Після окупації українську мову і літературу об’єднали в один урок: 45 хвилин один раз на тиждень, тобто на цьому тижні буде або українська мова, або література – обирайте самі. Цей урок відбувався рідше і рідше.

А у 2020 році його просто скасували. Історії України в нас ніколи не було.

Всі, хто за Україну, почали мовчати. Всі, у кого були якісь причини, через які вони не виїхали (щось їх тримало: будинок, батьки чи родичі) просто перестали говорити про Україну.

Пам’ятаю, що почалася війна, почалися вибухи. Батьки говорили, що треба йти в підвал, раптом щось. Бабуся розповідала, що вона теж була дитиною, коли почалася війна.

Читайте також: «Багато людей, які чекали на повернення України, зламалися»: Казанський про окупований Донбас

А як відбувалося саме вторгнення, пам’ятаю тільки зі слів інших: що в’їхали незнайомі люди з російськими прапорами і захопили владу. Взагалі в дитинстві мені не акцентували увагу на тому, що відбувається, хто ми зараз є, хто ми раніше були, бо це було дуже ризиковано. Я була дитиною і, зрозуміло, могла десь проговоритися.

– Ви згадали, що ваша бабуся в дитинстві пережила війну. Як вона сприйняла ті події?

– Вона говорила, що «дипломати портфелі не можуть поділити» – якось так. Ніхто не говорив точно. Бабуся розмовляє українською (зараз в окупації – ред.), її поколінню там можна розмовляти українською. А от молоді взагалі не можна.

Якщо ти зустрінеш на вулиці бабусю, яка говоритиме суржиком або чистою українською, це сприйматиметься як «стара мова». А якби я на вулиці сказала якесь українське слово чи навіть суржиком розмовляла, – це в моєму оточенні не сприйняли б як норму.

Викладачі в школі мені занижували оцінки за те, що в мене український акцент, буква «г». Я розповідала вірші на уроці літератури, і мені говорили, що все добре, але така буква «Г» – це не норма.

– Ваша сім’я розглядала варіант виїхати з Донеччини ще у 2014 році?

– Ні, бо в мене тоді був хворий дідусь. Батьків постійно тримає щось вдома. Зараз в мене там хвора бабуся. Вона не може п’ять днів сидіти в машині, щоб виїхати.

«Багато хто каже, що ми в «дирі»– Ким себе ідентифікують підлітки і молодь в окупації: українцями, росіянами? Чи це питання не постає взагалі і його не обговорюють?

– Залежить від батьків: що вони думають, те і діти. Я завжди вважала себе українкою. Була навіть розмова в школі, десь в третьому класі, коли нас запитали: «Ким ви себе вважаєте?» Я тоді сказала, що в мене мама українка, тато українець, всі дідусі і бабусі – українці, і я вважаю себе українкою.

Були діти, які сказали, що вони вважають себе росіянами. Я тоді запитала у свого однокласника: «Чому? Чому ти вважаєш себе росіянином? Ти не росіянин».

Діти так вважають, тому що їм батьки говорять типу «ми тепер Росія, і ти росіянин». І це йде через батьків, не тільки через школу. Хоча школа теж дуже великий вклад в пропаганду внесла.

Це залежить від спільноти, в якій ти опинишся. У мене була спільнота, яка більше за Росію, ніж за Україну.

Особисто в мене не було жодної подружки чи друга, який був би за Україну, з яким я могла би поговорити про політику. Наскільки я б не була близька з друзями, я ніколи не говорила про політику.

– Чи були серед них такі, які ідентифікували себе мешканцями «ДНР»(угруповання, що діє на захопленій території Донецької області, створене і підконтрольне РФ – ред.)?

– Так, були. Більшість була навіть не за Росію спочатку, а типу «я живу в «ДНР», в «окремій республіці». У нас в 2014 році акцентували увагу саме на «ДНР», що ми тепер «окрема республіка», «ми самостійні, ми класні, ми скоро будемо з Росією». А після 2022 року вже більше увага акцентувалася саме на Росії.

– Як молодь поміж собою називає місце, де живе?

– Багато хто навіть говорить, що ми в «дирі» живемо. Там досі так кажуть. Навіть ті діти, які впевнено за Росію. Діти, яким батьки це насаджують, прямо говорять, що вони за Росію, вони такі там взагалі «патріоти».

Ті, хто мовчать, – одразу зрозуміло, хто вони (тобто проукраїнських поглядів – ред.). Бо я була однією з тих, хто просто мовчав. Я ніколи не говорила про політику. Були такі, які говорили: «ми за мир». Зрозуміло, що ці люди або «перевзуються», або вони за Україну, але просто це така їхня позиція.

– На окупованих територіях Росія активно проводить паспортизацію. Чи торкнулося це питання вас? Як це відбувалося у вашому населеному пункті?

– Більшість паспортизовані, бо без цього звільняли з роботи, не брали на роботу. Говорили, якщо ми не отримаємо російський паспорт, то ми не закінчимо школу. Взагалі майже усі там паспортовані, бо без цього тебе не сприймають за людину. Спочатку це був «паспорт «ДНР», бо коли тобі виповнюється 14 років, ти не можеш не отримати паспорт. А паспорт Росії – вже після 2022 року. Більшість примушували.

«Якщо ти військовий [РФ], тобі можна все»– Чи був у вас і у ваших однолітків в окупації страх чогось?

– Страх перед тим, що знову почнеться війна.

В дитинстві ми не дуже розуміли, що відбувається. Які умови нам дали, в таких ми й жили. Ми вважали це нормою. Ми не знали, як живуть люди і в Україні, і в Росії. От звичайні діти, вони ж ходять в школу, у них є якісь розваги. У нас були розваги, але вони були інші. Ми не могли постійно десь гуляти, у нас були більше домашні умови: діти на вулиці ходили разом, пішли в якийсь магазинчик, купили морозиво.

Після 2022-го ми більше вільно не гуляли на вулиці, бо це було небезпечно. Повітряних тривог у нас ніколи не було. Якщо щось прилетіло, то воно справді прилетіло.

Усе місто було переповнене [російськими] військовими. Всюди була військова техніка. Просто вночі спиш і чуєш, як танки їдуть твоєю вулицею. Оці машини військові.

Вони творили, можна сказати, свавілля. Якщо ти військовий, то тобі можна все. Ти можеш людину збити – і тобі нічого не зроблять, бо в нас поліція не була такою важливою, як військові. У нас поліції як такої не було.

Вийти в магазин – там всюди військові. Військових треба пропускати. Як війна почалася (повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року – ред.), без військових нікуди. Ти виходиш на вулицю, ідуть військові, вони можуть щось кричати, щось свистіти. Думаєш: «Боже, навіщо я на вулицю вийшла? Треба валити швидше, щоб вони нас не наздогнали».

І навіть підлітки мого віку, які за Росію, які чекали цих [російських] військових, вони їх бояться. Люди бояться їх. У мене у подружки (ми вже не спілкуємось) батьки точно за ту політику [російську], але вони їй говорили: «Отам не ходи, там військові, а раптом вони тебе зґвалтують». Ми їх реально боялися. Вони могли сісти в посадці десь, і ми взагалі не могли, наприклад, піти влітку на ставок. Це просто було небезпечно.

Було таке, що ми з подружкою катались на велосипедах і вирішили сфотографуватися – там була ялинка. Підходить військовий [РФ] до нас і каже: «Показуйте свої телефони, що ви там сфотографували? Тут наша база».

Він повидаляв всі наші фотографії. Це було, звісно, страшно. Там навіть нічого не було, ялинка і ми на фотографіях – все. Чого вони до нас причепились, ми навіть не зрозуміли цього.

– Коли у 2022 році російська армія захоплювала нові території Донбасу, як до цього ставилися у вашому оточенні?

– Не знаю. Я після 2022 року перейшла на дистанційне навчання і більше ні разу не вийшла в школу. Я майже не спілкувалася зі своїми однокласниками, тільки з двома подружками, ми не акцентували увагу на цьому.

Коли у нас було дистанційне навчання, однокласник міг співати пісню «бам-бам-бам, ми стріляєм по х*хлам» і починати говорити, що «ми завойовуємо території» – щось таке. Нам взагалі не можна було говорити, що в нас війна. Нам треба було казати, що в нас «СВО» (так російська влада називає період війни проти України від 24 лютого 2022 року – ред.). У школі нас поправляли, типу «не говоріть так, правильно – «СВО».

У мене більшість викладачів були за Україну, особливо в початковій і середній школі. Одного разу моя викладачка з молодших класів зустріла мою маму і запитує в неї: «Ви ще за наших?» Ми не акцентували увагу на тому, що відбувається там. В нас була війна, війна відновилася, триває. Ми просто продовжували навчатися…

Інші діти думали, нібито їх «звільнили». Нам це знову говорили. Нам же тоді (у 2014 – ред.) говорили, що нас «звільнили», що Україна на нас напала, а Росія нам допомогла. І зараз теж говорять, що Росія «звільняє» території.

– Як молодь, особливо хлопці, ставиться до служби у російській армії? Для молоді це модно? Вони хочуть служити в армії чи вступати до військових навчальних закладів?

– Ні. Всі однолітки, з якими я знайома, навіть якщо вони прямо за Росію, бояться служби. Вони знають, що це просто піти і вбити себе. Вони тримаються за навчання, вступають у виші і надіються, що війна закінчиться.

В Росію теж вони ж не їдуть через це, бо там відловлюють людей. Усі сидять вдома і намагаються не світитися, бо мало людей, які хочуть служити. Якщо йдуть, то на контракт, щоб платили гроші. Саме в моїй спільноті, мої однокласники – ні.

Виїзд і виступ у Гаазі– У який момент ви вирішили, що хочете виїхати на підконтрольну [Києву] територію?

– Взагалі я завжди думала: якщо Україна не прийде, то треба все-таки виїжджати. Ще в школі я не хотіла вступати у заклад вищої освіти на окупованій території. Бо я розуміла, що там буде: більше пропаганди, російська освіта, диплом російський. А мені воно не треба було, я бачила своє майбутнє в Україні.

Старша сестра, яка живе в Києві, надіслала інформацію про квоту «Донбас – це Україна»: діти з окупованої території можуть приїхати, здати в школі екстерном екзамени і тоді вони можуть вступати у виші. І тоді ми почали готуватися до іспитів за допомогою відео на YouTube. Вчили українську мову та історію. Історію я вчила з нуля, я її ніколи не знала. Українську мову теж, можна сказати, з нуля, хоча щось все-таки пам’ятала.

Зібрала найнеобхідніші речі. Все, що хотіла взяти, звісно, не взяла – тільки найважливіше. Ми замовили перевізника і поїхали через кордон машиною, людей там п’ять, напевно, було… Виїжджали в Росію, там нас тримали на кордоні між окупованою територією та Росією десь дві години.

А вже на другому кордоні, де ми виїжджали з Росії, [російські прикордонники] нас тримали дуже довго. У людини, яка їхала з нами, знайшли листування з людьми з України.

За це нас змусили усіх співати російський гімн. А ми його не знали. Що робити? Нас тримали десь шість годин, напевно. Сказали: «Вчіть».

В сенсі, що вчити? Ми його не знаємо. Нам хоч його і вмикали [в школі], але ми просто дивились в підлогу, думали «Коли це закінчиться? Коли я вже піду додому?» Все, що ми чули, просто забули, хіба якийсь перший рядок пам’ятали. Потім до нас підходить військова [РФ] і протягує свій телефон з текстом, каже: «От, повторіть». Бо ми ж сказали, що ми його знаємо, але забули – типу хвилюємось.

Вивчили чотири рядки. Нас заводять в кабінет і кажуть: «Співайте».

Починаємо співати хором і зупиняємось на четвертому рядку, ми не знаємо, що далі співати. А вони тоді в цей час теж встали, руку на серце поклали, що вони патріоти (хотіли продемонструвати – ред.). І вони теж зупиняються на четвертому рядку. Ні ми, ні вони нічого не знаємо. Ми на них дивимося, думаємо, що далі буде. Вони просто на нас дивляться. Я не знаю, що у них тоді було в голові, але вони нам просто сказали «Ладно, ідіть».

[На українському кордоні] нас зустріла СБУ. Там стояв стіл з водою. Нам одразу запропонували води, запропонували сісти у затінку, а на російському кордоні нас змушували стояти на сонці. До нас на українському кордоні ставилися як до людей, а не як до якихось тварин, яких з клітки випускають і думають, що вони повернуться ще.

– Багато ваших однолітків, за вашими спостереженнями, хочуть виїхати з окупації на підконтрольну Києву територію?

– Не знаю. Бо я ні з ким не спілкувалась на політичну тему. Якщо хтось це і зробить, то він вчинить, як я – просто зникне. Я не знала нікого зі свого середовища, хто був би цілеспрямовано за Україну.

– Ви виступали у Гаазі. Розкажіть детальніше про те, з якої нагоди був цей виступ і перед ким?

– Я їхала туди як свідок, розповідати, що відбувається на окупованих територіях з 2019 року. Я була у парламенті [Нідерландів], розповідала про себе, казала, що є такі люди, що ми досі залишаємося українцями і ми не сепаратисти.

Взагалі ми туди (в Гаагу – ред.) їхали на кримінальний суд, але його скасували. Тому розмовляла з людьми, які могли щось змінити. Вони почули мене, вони почули ще Ярослава Базилевича. Це чоловік, вся родина якого загинула у Львові(дружина та троє їхніх доньок загинули внаслідок російського удару 4 вересня 2024 року – ред.).

– Як, за вашими спостереженнями, сприйняли цей виступ слухачі?

– Багато людей плакали. Сприйняли вони це як щось нове, бо вони, напевно, не чули цього. Мені здавалося, що дуже мало людей повиїжджало з окупованих територій. Особливо через такий тривалий час, через 10 років.

Після повернення Оля тривалий час отримувала психологічну допомогу фахівців фонду «Голоси дітей». Впродовж шести місяців дівчина мала індивідуальні консультації з психологинею, яка допомагала їй впоратися з досвідом окупації.Якщо ви чи ваша дитина також проживає складний досвід війни і потребує допомоги, звертайтесь на лінію безоплатної психологічної підтримки фонду «Голоси дітей»: 0800 210 106.

– Як гадаєте, як житимуть на окупованих територіях далі, якщо буде укладено якесь перемир’я і, відповідно, вони залишаться під контролем Росії?

– Навіть не знаю, як це уявити. Дітям, які народилися у 2014-му, вже 10 років. Росте нове покоління, яке не бачило своєї країни, вони не бачили взагалі, що таке мирне життя. Якщо заморозять конфлікт, я думаю, багато людей, які чекали Україну, просто здадуться і скажуть: «Будемо вже так жити далі». Для моєї родини це означатиме, що вони продовжать жити там, поки не зможуть виїхати. Ми просто будемо жити на відстані. Для мене це означатиме, що я більше ніколи не повернуся додому.

– На презентації спеціальної доповіді омбудсман Дмитро Лубінець говорив, що Україні дуже важко достукатися до молоді на окупованих територіях і доносити думки про те, що їх чекають в українській системі освіти, зокрема, через те, що Росія обмежує доступ до інформаційних ресурсів, блокує соцмережі, загалом інтернет. Можливо, ви, як людина, яка виїхала звідти, бачите вихід, як можна комунікувати з молоддю?

– Проблема в тому, що там знову ж пропаганда. Діти мого віку не знають, що таке вільна Україна, вони не знають, де краще. Їм показують приклади Росії. В Росії набагато краще в якомусь звичайному місті, ніж на Донеччині на окупованих територіях. Вони це бачать і думають, що за Росії буде краще.

І навіть якщо їм говорити (я вже намагалась з кимось там говорити, коли почалась велика війна у 2022-му, пам’ятаю, сварилася з однокласницею, доводила свою думку), до них до багатьох просто не достукатись, бо вони всі запрограмовані так, як треба цій країні (Росії – ред.).

«Путін – Бог, я піду на нього помолюся» – щось таке в них більше (сидить у головах – ред). І щоб це хоч якось змінити, мені здається, треба просто звільнити свою територію і поставити їм ультиматум: треба – їдьте. Просто відкрити кордони – і їдьте в своє болото. Туди ніхто не виїде. Вони не хочуть туди їхати. Якби була можливість – вони б поїхали. А так просто люди їдуть кудись в найближче місто в Росії, купують на свята якусь їжу і все одно живуть тут, бо їм тут краще.

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС РЕАЛІЇ:

Поділіться з нами своїм відгуком про статтю: на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, телеграм або вайбер за номером +380951519505. Якщо ви живете на окупованій території – пропонуйте теми, діліться міркуваннями через анонімну форму donbass.realii.info. Донбас Реалії працюють для аудиторії по обидва боки лінії фронту.