«Уже бойкиня, своя»: як лікарка-переселенка з Мелітополя відкрила туристичну агенцію на Львівщині

«Я хочу, щоб кожен із нас повернувся туди (додому – ред.) з потужним багажем знань, навичок, умінь для того, щоб піднімати території, які зараз в окупації», – розповідає Анна Аблямітова з Мелітополя. Більше трьох років вона з донькою живе на Львівщині. Їх прийняла зовсім незнайома родина, яка виїхала за кордон, а свій будинок залишила сім’ї переселенки.

Анна за фахом лікарка променевої діагностики. Розповідає, що у гірській місцевості не змогла знайти роботу за професією. Пройшовши курси для ВПО жінка відкрила агенцію, влаштувала туди переселенців і місцевих, які разом розвивають туризм Сколівщини. А ще Анна скористалася ваучерною програмою центру зайнятості та здобуває освіту психолога.

Своєю історією адаптації, відкриття бізнесу та навчання жінка поділилася з проєктом Радіо Свобода «Ти як?».

Початок великої війни мелітополька Анна Аблямітова зустріла у Карпатах, на популярному курорті Буковелі, куди поїхала з чоловіком і донькою на п’ятиденний відпочинок. Оскільки військові РФ окупували місто вже з перших днів наступу, каже, повертатися вже було нікуди:

«На щастя, нам не довелося виїжджати з окупації, але ми залишилися з однією валізою на всю сім’ю, лижні костюми, мінімум грошей, паспорти – не було вже можливості вивезти інші документи».

«Скрізь є люди»Переселенка пригадує: оплатити карткою за додаткові дні проживання у відпочинковому комплексі було неможливо, зняти готівку у банкоматах – також. Тож сім’я вирішила рухатися у бік Дніпра, де би змогла зупинитися в родичів. Анна пригадує, ставали на кожній заправці та біля магазинів, щоб придбати пальне і продукти, бо не розуміли, якою буде ситуація в дорозі.

Анна з родиною проїхала близько 200 кілометрів, коли її двоюрідний брат згадав про жінку, в якої відпочивав десять років тому в невеликому гірському місті Сколе, що на Львівщині. І та погодилася прийняти сім’ю в себе.

«Єдине, що нам було потрібно, – просто виспатися, поїсти чогось гарячого і банально прийти до тями. Це була дуже доленосна зустріч, ми дуже тісно спілкуємося, можна сказати, що це вже як родина. Жінка, яка нас прийняла, з дітьми вирішила виїжджати в Польщу. І коли вона їхала, знала нас тиждень, вона просто залишила нам будинок, залишила нам ключі від будинку, сказала: «Живіть скільки вам потрібно». Ось такі ситуації, ось такі моменти, реально дають зрозуміти, що всі ми люди і скрізь є люди. Ми з донькою живемо досі у цьому будинку», – каже вона.

Чоловік Анни поїхав у Запоріжжя, куди перевели структуру, де він працював судмедекспертом. А жінка почала волонтерити, співпрацювати з місцевою владою, очолила ініціативну групу ВПО та створила Viber-спільноту для обміну інформацію між тими, хто знайшов прихисток у Сколівській громаді.

«Я не змогла за фахом знайти роботу»До великої війни Анна працювала лікарем променевої діагностики і очолювала рентгенологічне відділення лікарні в Мелітополі. Перший рік, каже, працювала дистанційно, а потім постало питання переїзду до Запоріжжя. Тоді вона звільнилася і почала шукати роботу на Львівщині. Жінка не хотіла везти доньку до міста, яке часто атакують.

«І тут стикнулася з тим, що лікарі з такою спеціальністю не надто потрібні в сільській гірській місцевості. Я не змогла знайти роботу за фахом. Тому зрозуміла, що це може бути момент, коли варто вкладати в себе, розвиватися максимально і використати цей період не у «валізному» настрої, з думками про повернення додому, а от для того, щоб жити тут і зараз», – розповідає переселенка.

Анна дізналася про місцеву громадську організацію «Імпульс», яка до широкомасштабного вторгнення займалася перекваліфікацією дорослих у громаді. А після великої війни – зміною освіти внутрішньо переміщених осіб. Серед запропонованих програм переселенка пройшла курси екскурсоводів і започаткування власної справи. Її до цього підштовхнуло захоплення подорожами.

«Ми зазвичай відпочивали у великих готелях, а тут побачила багато тих зелених садиб – і це перше, що мене вразило. Наприклад, в Сколе немає жодного великого готелю. А більш поширений саме зелений туризм – коли гостей запрошують до себе, зустрічають з душею, кожна ґаздиня (діалектизм, що означає господиня – ред.) має свої певні фішечки-хитрощі: одна зустрічає з якимось пирогом, інша – з пляцком (випічкою – ред.), мармулядою (варенням – ред.) та чаєм. Діалект дуже цікавий. Коли ми приїхали, нам казали: «Ви розмовляєте «чистою» українською мовою». А зараз іноді кажуть: «Та ви вже бойкиня, вже своя», – розповідає вона.

Завершивши курси, Анна відкрила екскурсійну агенцію «Сколе мандри», яка вже співпрацює з українськими туроператорами та організовує дозвілля для туристів. Серед пропозицій – понад 20 програм з екскурсіями, гірськими походами, майстер-класами.

Наприклад, одна з них – театралізована вистава біля палацу Гредлів у Сколе. Це пам’ятка архітектури місцевого значення, збудована в стилі необароко в середині XIX століття.

Жінка розповідає: семеро екскурсоводів, вбраних у баронів та баронес, зустрічають гостей в образах і проводять екскурсійну прогулянку територією. А наприкінці показують майстер-клас з віденського балу.

Також у програмах є дегустації місцевих страв, каже вона: «Я бачу шалений попит на гастрономічні страви – тут вони дуже цікаві, про деякі я ніколи не чула. Наприклад, вперше я спробувала лиганці. Це така страва з картоплі, тут кажуть бульба, з крохмалем. Вони дуже-дуже ніжні, з начинкою з кисломолочного сиру, і вони варяться. Грибна юшка – як без неї. Ощіпки на квасному молоці (кислому – ред.) дуже сподобалося, це такі невеликі палянички, які готуються у печі. Мені боліло, що про це ніхто не знає, що люди, які їдуть на Закарпаття, проїжджають дорогою Київ – Чоп, максимум бачать вдалині ніби непогане містечко, але не заїжджають. Це дуже цікавий регіон, я вірю в те, що він може розвинутися не гірше, ніж Буковель – однозначно».

До гастрономічного туру Анна долучила не лише місцевих виробників, а й сім’ю-переселенців з Харкова, яка також знайшла прихисток у Сколе. Вони відкрили свій невеликий заклад і виготовляють солодощі з натуральних продуктів без додавання цукру.

За словами Анни, нині в агенції працює восьмеро осіб. Більшість із них – переселенці, з якими вона разом навчалася на екскурсоводів.

«Ми об’єдналися і разом розвиваємо туризм Сколівщини. Тут дуже гарно спрацьовує досвід, який мають переселенці. Раніше ми були як туристи – приїжджали в Карпати, бачили, чого нам не вистачає, що ще хотіли би побачити як туристи. А місцеві знають культуру, нюанси, які ми самі ніде не знайшли би», – розповідає вона.

«Можна почати життя спочатку»Анна зізнається: туристичний бізнес – справа сезонна. Найбільше мандрівників приїжджають на Різдво, Великдень і влітку. У міжсезоння переселенка працює комунікаційною менеджеркою в проєктах громадської організації, яка дала їй можливість змінити професію та реалізувати себе в туризмі. А ще навчається на магістратурі в Дрогобицькому університеті. Вона обрала для фах психолога, скориставшись ваучерною програмою центру зайнятості.

Ваучер – це документ, що дає можливість безоплатно пройти навчання в закладах освіти або безпосередньо у роботодавця. Перелік професій та спеціальностей затверджується Мінекономіки та постійно оновлюється, зазначається на урядовому порталі. Вартість навчання не може перевищувати 30 280 гривень. Якщо сума є більшою – різницю доплачує особа або роботодавець.

За даними Міністерства економіки, за перші чотири місяці 2025-го року ваучери на навчання отримали вісім тисяч українців. З них – 15% ВПО, а понад 76% – люди віком понад 45 років. Держава профінансувала їхнє навчання на суму 76 мільйонів гривень.

Переселенка розповідає, в майбутньому хоче поєднати свою медичну освіту, знання з психології та курси нутриціології: «Чому я хочу цим поділитися? Щоб люди, особливо жінки, які в складних життєвих ситуаціях, розуміли – можна почати життя спочатку, можна навчатися, розвиватися, здобувати освіту, якщо не закриватися в собі і не жити очікуванням повернення додому. Хтось захоче повернутися додому, хтось – залишиться там, де вже є. Але я хочу, щоб кожен із нас повернувся туди (додому – ред.) з потужним багажем знань, навичок, умінь – для того, щоб уже там піднімати території, які зараз в окупації».

За словами Анни, з початку повномасштабної війни Сколівська громада Львівщини прийняла понад дві тисячі ВПО. Нині тут проживають близько 600 переселенців.