«Я хочу жити тут». Як американець Мюррей із Міжнародного легіону воює за Україну

Мюррей – колишній десантник армії США, який брав участь в операціях у Афганістані, а нині майже 3 роки як боєць Міжнародного легіону ГУР Міноборони.

До України приїхав на початку повномасштабної війни. Згодом долучився до Міжнародного легіону Головного управління розвідки МО України. Разом із побратимами Мюррей брав участь у контрнаступі на Херсонщині в 2022-му, за що отримав орден Богдана Хмельницького. Нині із своїм підрозділом Мюррей виконує операції в зоні бойових дій на Сході.

В інтерв’ю Радіо Свобода американець розповів про службу в американській армії, а також про досвід війни в Україні. Поділився, як справляється з емоціями на фронті та оцінив боєздатність українського війська.

Минулого року Мюррей отримав українське громадянство і нині каже, що планує продовжити військову службу і жити в Україні навіть після війни, для цього, зокрема, активно вчить українську мову.

– Ви народилися, виросли і служили в США, а останні майже три роки берете участь у російсько-українській війні. І нещодавно, здається, минулого року ви отримали український паспорт. Як вам бути частиною українського суспільства? Як воно, бути українцем за документами?

– Це доволі круто. Я не думав, що це може статися, коли вперше приїхав в Україну, і не ставив перед собою такої мети. Паспорт мені запропонували через обставини і те, що я зробив за час моєї служби в Україні.

І тоді я подумав: «Знаєш, це звучить дуже круто».

Думаю, це тому, що я завжди планував розпочати якесь життя після того, як проведу в Україні деякий час, і я дійсно хочу жити тут після війни. Тому це має логіку ще й з цієї причини.

Але отримання громадянства, мені здається, також допомогло показати українцям, що, мовляв, я з вами, що ми віддані цій боротьбі, і тому, думаю, багато західних людей також відчувають привабливість цього рішення з цієї причини.

– Гаразд, але до того моменту, коли ви отримали українське громадянство, було два роки війни. То як ви опинилися в Україні? Чому російсько-українська війна змусила вас покинути своє звичне життя і поїхати в небезпечну країну, де йшла (і йде) війна і була повна невизначеність, адже ви приїхали на самому початку повномасштабного вторгнення?

– Я впевнено можу сказати, що мене не примушували приїхати, але я точно зважував усі фактори і спостерігав за тим, що відбувалося на початку повномасштабного вторгнення.

І безпосередньо перед ним, гадаю, я, як і багато військових, завжди цікавився, що відбувається з глобальними конфліктами. І було досить очевидно, що щось відбувається зі скупченням військ на кордоні. Це мене зацікавило.

Я завжди дуже цікавився Східною Європою загалом, хоча ніколи не був в Україні до того, як приїхав сюди на війну. І коли почалося повномасштабне вторгнення, я мав дуже сильне усвідомлення того, що правильно, а що ні, і що таке справедливість.

Моя власна думка і моя система переконань мене справді спонукали. І в поєднанні з моєю пристрастю до військової справи сталося так, що я подумав: «Гаразд, це те місце, де я дійсно можу зробити щось хороше». Тож такою була моя мотивація.

– А що ви робили до того, як приїхали в Україну? Де ви жили?

– Я жив у штаті Вашингтон незадовго до того, як переїхав до України. Там я прожив більшу частину свого життя. А в середині 2000-х служив в армії США на Алясці. Але, так, я жив у штаті Вашингтон до початку війни. Трохи ходив на навчання, багато грав у хокей, катався на гірських велосипедах, працював, жив звичайним життям, нічого особливого.

– Ви не шкодуєте про своє рішення поїхати на війну?

– Зовсім ні. Анітрохи. Ніколи.

– Навіть після трьох років перебування тут?

– Ні. Нині у мене є більше причин залишитися, ніж будь-коли раніше.

– Ви згадали про свою пристрасть до військової справи, і ви приїхали в Україну, вже маючи військовий досвід, тому що служили в армії США і брали участь в операціях в Афганістані.

– Так, саме так.

– На початку 2000-х, так? Скільки часу ви вже займаєтеся військовою справою? Адже ваші операції в Афганістані були багато років тому.

– Чесно кажучи, не дуже багато часу, близько чотирьох років у збройних силах США. І зараз близько трьох років в українській армії, що досить мало в порівнянні з кар’єрою деяких людей.

Але військова справа – це те, чим я захоплювався впродовж усього життя, незалежно від того, я на службі чи ні, як і багато моїх захоплень поза роботою також пов’язані з армією, військовою історією чи іншими військовими речами. Тож це просто те, чим я дуже цікавлюся.

– Скільки вам було років, коли ви пішли до армії?

– 18, одразу після школи. Я підписав контракт, коли мені було 17, а потім мені довелося чекати повноліття, щоб піти на базову підготовку.

– Це було вашою мрією?

– Так, я хотів піти в армію ще з дитинства.

– В армії США ви були десантником. А яка ваша посада в Україні? І чому ви приєдналися до Міжнародного легіону Головного управління розвідки Міноборони?

– Наразі я обіймаю посаду командира роти у Міжнародному легіоні ГУР.

Тобто хочу сказати, що я допомагаю керувати кількома меншими командами та великою групою хлопців, які об’єдналися разом. Але, звичайно, я просто воюю, як і всі інші.

Чому приєднався до Міжнародного легіону Головного управління розвідки? Коли я вперше приїхав до України, я познайомився з хлопцями, які працювали з легіоном.

Вони розповідали дуже цікаві історії і казали, що люди, які служили у ньому на той час, були справжніми професіоналами. А я твердо переконаний, що завжди потрібно прагнути працювати з людьми, які кращі за тебе, тому що це підвищує твої здібності і ти можеш багато чому в них навчитися. Тож я подумав: «Вау, звучить як чудове місце для служби». А потім у мене з’явилася можливість познайомитися з деякими з легіонерів, поговорити про роботу, яку вони виконували.

Далі я зайнявся іншими справами, зокрема, проводив тренінги на півдні. А потім одного дня мені зателефонував один із хлопців і сказав: «У нас скоро буде операція. Нам потрібні ще хлопці. Хочеш піти з нами воювати?».

І я такий: «А знаєш що? Так, звучить непогано». І того ж дня я застрибнув у потяг. За пару днів отримав документи, почав служити у легіоні і з тих пір ніколи не озирався назад.

– Скільки людей сьогодні у вашому підпорядкуванні? І хто вони та звідки?

– Зараз близько 30 осіб у команді. Приїхали з різних країн світу: Південна Америка, Європа, Америка. Так, до речі, у нас працюють і українці.

У команді багато національностей, і я вважаю, що це одна з наших великих переваг, тому що це дає досвід і різні погляди на речі, наприклад, я роблю все по-американськи, тому що так мене навчили в армії, і це для мене має сенс.

Але хлопці можуть дивитися на проблему по-іншому… наприклад, з досвіду служби в південноамериканських чи європейських збройних силах, вони підходять до проблем по-іншому.

Тож у нас є безліч рішень, і ми можемо знайти те, яке спрацює, коли у нас виникнуть проблеми.

– Багато різного досвіду, і ви повинні знаходити компроміс.

– Так, іноді це призводить до проблем, тому що кожен вважає, що його спосіб – найкращий. Але ми працюємо з дійсно хорошими хлопцями. Всі дуже скромні. Вони не дозволяють власному его заважати їм виконувати роботу до кінця. Вони ставлять місію на перше місце. Тож нам таке підходить.

– Які завдання ви з командою виконуєте зараз і на яких напрямках ви працюєте найбільше?

– Наші основні райони… Я можу сказати, що це схід, але не можу точно назвати, тому що ми постійно перебуваємо між кількома зонами операцій, і я не хочу називати їх конкретно, тому що ми потенційно можемо туди повернутися.

– Ви можете розповісти про те, що дозволено говорити.

– З точки зору роботи, яку ми виконуємо, я б сказав, що ми скоріше схожі на типову легку піхоту, хоча і з набагато більшим оснащенням та спеціалізацією в деяких підрозділах.

У нас не обов’язково більше особового складу, ніж у ЗСУ.

Наші підрозділи набагато менші, і ми не відряджаємо стільки людей, але кожен з тих, кого ми відправляємо в поле, добре знає свою роботу і вміє її виконувати.

– Якщо говорити загалом, за три роки війни в яких гарячих точках фронту ви побували і де вам довелося воювати?

– Я – частий гість у Бахмуті та його околицях. Бував там багато разів.

Воював у районі Краматорська. Воював у Миколаївській, Херсонській, Харківській областях, а також на Донеччині практично по всьому східному фронту.

– Що було для вас найскладнішим?

– Зазвичай найскладніше саме в зоні розгортання, де ви зараз перебуваєте, тому що саме в цей момент ви там.

Я вважаю, що Запорізька область – нехороше місце, щоб вести бойові дії. Територія досить відкрита, і дронам там дуже легко працювати. Але і Харківщина може бути дуже складною з різних причин.

Кожен напрямок бойових дій має свої плюси і мінуси. Я не можу сказати, що віддаю перевагу якомусь одному з них. Думаю, що воювати в містах мені подобається більше, ніж у полях.

– Чому?

– Просто там набагато більше прикриття, щоб відстрибувати туди-сюди. Є трохи більше захисту над головою. Дрони зараз дуже поширені, а особливо оптоволоконні дрони, які мають чудову візуальну чіткість. Вони можуть просто вас вистежити.

– Характер війни змінився протягом останнього часу, а безпілотники стали чи не головною річчю у цій війні, чи не так? І який, на вашу думку, головний виклик російсько-української війни зараз?

– Я б сказав, що тут ми йдемо в ногу з технологічним прогресом.

Війна – це такий вид зіставлення можливостей, коли ворог робить щось, що підштовхує технології, і війна стає схожою на технічну війну, з точки зору впровадження нових технологій. І тоді ми повинні знайти спосіб протидіяти цьому, а далі все тільки загострюється. Наприклад, з’явилися безпілотники, а потім і радіоелектронна зброя.

Тепер є оптоволоконні дрони. І ми маємо знайти спосіб, як боротися з ними.

В Україні, яка змінюється майже щомісяця, ви бачите, як з’являються нові технології. Кожен рік тут був схожий на абсолютно нову війну у багатьох аспектах.

Деякі речі ніколи не змінюються, але щороку з’являються абсолютно нові способи, якими люди намагаються тебе вбити.

Тож це, мабуть, одна з найскладніших речей.

– Чи можете ви стверджувати, що зараз – це війна безпілотників?

– Так, мені неприємно про це говорити, тому що я – природжений піхотинець. І я не думаю, що коли-небудь настане день, коли на полі бою не буде солдатів, але воно, безумовно, насичене безпілотниками.

Так, війна безпілотників – це вдалий спосіб її описати.

– Ви маєте великий досвід служби в американській армії і майже три роки в українській армії. Якщо порівняти вашу службу в обох, чим вони відрізняються? Підходами, організацією?

– Організація, безумовно, інша. Армія США ґрунтується на чітко визначеній структурі. Кожен знає своє місце… В українській армії або принаймні в організації, де я служу, цього трохи менше. Але воно допомагає нам працювати краще, тому що всі приходять як волонтери і можуть піти, якщо захочуть, практично в будь-який момент. Нам доводиться працювати з цим трохи по-іншому.

З точки зору тактики та інших речей, цікаво спостерігати, тому що Україна веде війну вже досить довго, і є дуже досвідчені ветерани, які передають свої знання молодим хлопцям, які до них приходять.

Тож не буде перебільшенням сказати, що в Україні зараз одні з найкращих бійців на планеті, тому що вони їдять, сплять і дихають цією війною вже багато років, якщо не з 2014-го, то з 2022-го і далі, тобто значний проміжок часу, зважаючи на інтенсивність цього конфлікту.

Думаю, що багато підходів і тактик, які ви бачите в Україні, деякі з них можуть бути дещо імпровізованими, але все, що я бачив і що вони роблять зазвичай, має пояснення, «чому». Це має сенс, тому що тактику та інші речі розробили з практики. І багато доктрин, які я бачу у військових США і які я хотів би застосувати тут, насправді не завжди можна застосувати, тому що вони були розроблені, але не завжди ретельно перевірені на практиці. Так що за цим цікаво спостерігати, але загалом між двома арміями – величезна різниця.

– Щодо української армії, наскільки добре підготовленою та боєздатною вона є сьогодні? Тому що ви знаєте, що більшість людей, які служать в армії зараз, вони не були військовими до 2022 року. Вони були просто цивільними людьми, які вирішили взяти в руки зброю і почати боротьбу проти противника.

– Так, це одне з моїх улюблених запитань, яке я ставлю, коли зустрічаюся з українськими військовослужбовцями: «Чи служили ви в армії до повномасштабного вторгнення?». І якщо ні, то «чим ви займалися?» І я завжди отримую різні відповіді. Це те, чим можна пишатися, що так багато людей були готові відкласти своє життя, яким вони його знали, і піти на військову службу.

Що стосується рівня українських військовослужбовців, яких я бачив, то на це питання дуже важко відповісти, тому що усе дуже сильно відрізняється в залежності від підрозділу, а також від ресурсів, які їм виділяються. Скільки часу їм виділяється на тренування та відпочинок, порівняно з тим, скільки вони перебувають на службі?

Дуже важко розвивати себе як солдата, коли ти проводиш два місяці поспіль, відморожуючи п’яту точку десь в окопі і ухиляючись від FPV цілими днями, на відміну від підрозділів, які мають дуже швидку ротацію, мають можливість розвивати своїх солдатів набагато більше, і тоді вони можуть виконувати більш специфічні місії.

Тож все залежить від конкретного випадку. Я завжди дуже високо ціную і захоплююся відданістю українських солдатів, яких я зустрічаю.

– Ви кажете, що для українських військових не так багато можливостей тренуватися, тому що багато хто з них повинен бути постійно на передовій. А що, на вашу думку, важливіше – досвід на полі бою чи тренування перед тим, як відправитися на поле бою?

– Це комбінація того й іншого. Існує певна точка рівноваги, яка забезпечує хороший результат.

Наприклад, у вас можуть бути дійсно досвідчені підрозділи, які багато воювали, але якщо вони нічого не роблять з цими знаннями і залишаються просто окремими солдатами-ветеранами, які самі по собі фантастичні, але ні з ким не діляться своїм досвідом, то якщо такого хлопця вбивають, весь цей досвід і знання вмирають разом із ним.

Тому необхідно розробити цикли тренувань у підрозділах, де об’єднають ветеранів у пари з новоприбулими хлопцями. Вони будуть тренувати їх і навчати тому, що вже бачили на полі бою.

– А як ваш досвід служби в американській армії впливає на операції та завдання, які ви виконуєте тут, в Україні?

– Звісно, впливає. Коли я служив в армії, у мене були дуже хороші наставники – старші сержанти, штабні сержанти і сержанти взводу. Я дуже захоплювався цими хлопцями, і вони подавали гарний приклад, як треба виконувати свою роботу. Тож я намагаюся бути схожим на них.

Є багато речей, як-от порядок управління військами та всі військові абревіатури, які нам втовкмачують, коли ми вперше вступили до армії, і які дуже допомогли мені тут, тому що багато чого з цього, як-от планування місій та періоди освоєння територій, бачення можливостей та з’ясування того, як найкраще залучити наших хлопців до виконання завдань в українській армії, робиться трохи інакше, ніж в західних арміях, але не в Міжнародному легіоні.

Я вважаю, що у нас дійсно унікальна система: наші командири набагато охочіше прислухаються до нашої думки, і ми всі працюємо колективно, щоб вирішити ту чи іншу проблему. У нас немає такого, що один хлопець просто каже: «Закрий рота, просто роби те, що я тобі кажу». Чуваки бачили, як наші командири запитували нас: «Гаразд, що ви, хлопці, думаєте?».

– За майже три роки вашої служби що вам найбільше запам’яталося?

– Було багато ситуацій, які на той час здавалися досить небезпечними. Але є й такі, що запам’яталися, наприклад, робота в Херсоні – це було дуже круто. Просто тому, що я ніколи не думав, що мені доведеться робити таку операцію.

Ми проводили там кілька рейдів і круту розвідувальну роботу, наприклад, перепливали річки тощо. Зважаючи на той рівень людей, які тоді були поруч, ці хлопці були дуже талановитими професіоналами, тож працювати з такими чуваками було просто неймовірно.

А ще завжди є дрібниці, які запам’ятовуються, наприклад, кумедні речі, які трапляються на війні, ті п’ятисекундні випадки, коли це не хаос, як-от один з моїх хороших друзів рятує їжачка з окопу, з якого він не міг вибратися.

Я ніколи не забуду такі речі. Є багато моментів, які ти переживаєш і дивишся на чувака поруч із собою і питаєш: «Ти коли-небудь думав, що хотів би пережити таке?». Іноді це дуже сюрреалістично. Були й погані часи, коли люди отримували поранення тощо. А ще хаос війни. Це не дуже приємно, але бували дуже важкі часи.

– Тобто ви пам’ятаєте здебільшого позитивні моменти?

– Я намагаюся бути позитивним хлопцем. Я не дуже полюбляю зациклюватися на поганих речах. У моєму житті і так достатньо того, що мене напружує, тому хвилюватися про все погане – це вже занадто. Думаю, я добре навчився справлятися з цим після того, як побував в Афганістані.

На тій війні теж були важкі часи. І завдяки підтримці моєї сім’ї та іншим речам я знайшов способи краще керувати емоціями і не зациклюватися на поганих моментах, тому що, незалежно від того, військовий ти чи не військовий, війна – це відстій, і на ній трапляються дуже, дуже погані речі, це жахливо.

І тому, якщо ви хочете вижити і виконувати свою роботу протягом тривалого часу, а не вийти з неї лише оболонкою людини, ви повинні дуже швидко усвідомити, як долати ці емоції та переживання.

Я думаю, що Афганістан дав мені певну фору в цьому питанні, тому що до цього часу я досить добре зберігаю здоровий глузд.

– Але фронт – це завжди місце, де можна загинути, і ми всі це добре розуміємо. Як ви справляєтеся зі страхом смерті на полі бою? Як ви справляєтеся зі своїми емоціями та почуттями?

– Ризикую прозвучати банально, але особисто я не дуже хвилююся за себе. Я боюся, що хтось із моїх друзів може постраждати, як, гадаю, у багатьох це викликає тривогу.

Я не дуже переживаю через те, що зі мною щось трапиться, але, як і хлопці навколо мене або хлопці в моїй команді, я бачу, як вони отримують поранення, і це набагато важче переживати.

Але також можна сказати, що ти просто не думаєш про це, тому що у нас є приказка, наприклад, коли мова йде про артилерію, ми часто говоримо, що вона або так далеко, що тобі не треба про це турбуватися, або так близько, що тобі дійсно не треба про це турбуватися, тому що вона або влучає в тебе, або не влучає, і ти просто не зосереджуєшся на поганих речах, які там відбуваються. Так, ти можеш померти будь-якої миті. Але ти все одно маєш робити свою роботу. Тож просто не варто про це думати і просто йти робити свою справу.

– Якщо говорити про армію, з якою ви стикаєтеся на полі бою, чи був у вас досвід спілкування з російськими солдатами? Можливо, коли вони потрапляли в полон? І якщо так, то які ваші враження від спілкування з ними?

– Ні, я ніколи не зустрічався з російськими солдатами віч-на-віч. Втім, якщо висловлювати свою думку про противника, то так само, як і в українських, і в американських, і в усіх військових, все залежить від підрозділу до підрозділу.

– Це якраз наступне питання про можливості російської армії загалом. Що це за солдати? Тому що раніше, наприклад, в українському суспільстві їх, мені здається, недооцінювали і іронізували над тим, що вони слабкі, наприклад. А зараз ми бачимо, що російська армія повільно просувається вперед, і військові кажуть, що стратегічна ініціатива за ними.

– Вони можуть просуватися вперед, але це залежить від багатьох інших факторів, крім якості їхніх солдатів, військ і техніки, це може бути просто чисельна перевага.

Час і жива сила на їхньому боці. Тому вони набагато охочіше грають у гру на виснаження. Людські життя їх хвилюють набагато менше, ніж нашу сторону, тому вони готові йти на ризики, які можуть призвести до загибелі людей, на які ми не наважимося.

Тому там, де ми відступаємо з військами, бо хочемо зберегти людські життя, вони можуть бути готові просто втягнути більше військових у проблему, щоб її вирішити. І я не думаю, що це обов’язково робить вас хорошим військовим. Це просто означає, що ви черстві і нехтуєте людським життям, і у вас більше людей, ніж у супротивника. Але, зрештою, результат є результат. У них точно багато обладнання. Я не можу сказати нічого поганого про російську артилерію. Вона не надто точна в більшості випадків, і це чудово.

Але я бачив, що вона буває і дуже точною. Тож, знову ж таки, все залежить від операторів. Вони добре пристосовуються. Вони дуже швидко адаптують технології безпілотників тощо, і роблять те саме, що і ми, намагаючись вирішити проблеми з тепловим маскуванням тощо. Ви бачите, що росіяни теж це використовують. Тому не можна сказати, що вони постійно недбало ведуть війну. У них просто інший підхід до цього, інший погляд на війну в цілому.

– За свою службу ви отримали орден Богдана Хмельницького, як ви ставитеся до цієї нагороди і чи знаєте, за що її отримали?

– Нагороду я отримав за участь у контрнаступі на Херсоні, про який ми говорили раніше.

Ми здійснили невеликий рейд на катері на позиції «ЛНР» прямо на межі Миколаївської та Херсонської областей, підірвавши їх, щоб полегшити сухопутний перехід сил ЗСУ в регіоні, завдяки цій операції та бою, який ми влаштували. В результаті було залучено багато російських сил, які згодом стали мішенню для українських підрозділів.

По суті, ми створили великий відволікаючий маневр. Тож це була операція, за яку мені дали орден.

– Що цей орден для вас? Це ваше особисте досягнення? Що ви відчуваєте з цього приводу?

– Так, це дійсно круто. Для мене це велика честь. Було дивовижно отримати цю нагороду особисто від президента. Це було в Херсоні. Для мене це була справжня честь, і це було тоді, коли люди все ще поверталися або тільки почали повертатися до міста. Тож за цим було справді круто спостерігати.

Я ніколи не бачив таких відчутних доказів нашої роботи, адже часто у військовій справі необов’язково бачиш наслідки своїх дій або те, як вони впливають на людей, якщо ти звільняєш територію, то рухаєшся далі, але бачити, як усі ці люди повертаються до Херсону, було просто дивовижно.

І коли вони дякують, то думаєш: «Дідько, я просто робив свою роботу, але це чудово».

– Я також хочу поговорити з вами про Міжнародний легіон ГУР. Чи можете розповісти про процес відбору до легіону? Хто може приєднатися до вас і чи суворо ви ставитеся до процесу відбору?

– Отже, практично будь-хто може подати заявку. Зазвичай ми шукаємо хлопців з якимось військовим бекграундом. Тобто це будь-хто віком від 18 до, я б сказав, 45 років чи десь так.

Всі національності, наскільки мені відомо, але щоб без жодних серйозних проблем, як-от перебування в розшуку, велике кримінальне минуле чи щось подібне, або проблеми з наркотиками чи алкоголем. Нас це не дуже цікавить. Ми ставимося до цього серйозно.

Якщо хтось розглядає можливість долучитися до нас, він повинен поставитися до своєї фізичної підготовки дуже серйозно, тому що ми проведемо з ним двотижневу підготовку, а потім двомісячну базову підготовку, яку повинен пройти кожен, але він повинен бути в бойовому стані до того, як прийде до нас на тренування. Ми шукаємо хлопців з певним досвідом роботи зі зброєю, тому що розуміння того, як керувати озброєнням, заздалегідь – це дуже корисно.

– Як багато людей сьогодні прагнуть приєднатися до служби в легіоні? З яких країн, наприклад?

– З усього світу, наприклад, з Північної Америки, Південної Америки, Європи, Австралії. До нас приїжджають люди звідусіль або принаймні висловлюють зацікавленість. Дуже часто набагато більше людей висловлюють зацікавленість у приїзді, ніж тих, хто насправді наважується на такий крок і приїжджає. Але цього варто було очікувати.

Щодо кількості людей, то важко сказати. Якщо порівнювати з початком війни, то кількість, безумовно, трохи зменшилася, але в жодному разі не припинилася.

– Не секрет, що війна змінює людей, і солдати часто повертаються додому зовсім іншими. Війна залишає більшою чи меншою мірою значний відбиток на людях. І українське суспільство також шукає кращі способи і можливості допомагати військовим. Чи змінила вас війна як особистість?

– О, так, абсолютно. Я б збрехав, якби сказав, що вона не змінила мене як особистість, але це пов’язано з тим, про що я говорив раніше, з моїм досвідом в Афганістані, що я був трохи більш підготовленим до цього.

Я пройшов через певну психологічну роботу, і після Афганістану в моєму житті були не найкращі часи. Тож мені довелося з’ясувати, як впоратися з усіма тими емоціями, переживаннями і травмами, які залишилися після мого досвіду. І я зробив цю роботу, виніс з неї уроки.

І я прийшов до свого досвіду в Україні з розумінням того, що, мовляв, будуть дуже-дуже важкі часи.

Я також дуже люблю свою роботу, і мені надзвичайно подобаються люди, з якими я працюю, і я роблю це для чогось більшого, ніж я сам. Тому мені набагато легше прокидатися щодня і зустрічати кожен день так, як слід. Тому що, зрештою, мова йде не про мене. Йдеться про легіон і про те, щоб перетворити цю організацію на місце, яке залишить по собі добру спадщину після війни.

Чи можу я сказати, що не було важких часів? Ні, звичайно, були.

Безумовно, були дні, коли мені було не дуже приємно, тому що я обдумував те, що сталося, але це просто людське. Всі через це проходять, правда? Справа в тому, як ти береш себе в руки і продовжуєш жити далі.

– Так, і наскільки важко вам було повернутися до цивільного життя після Афганістану?

– Так, дуже важко. Мені дуже подобається військова служба, і мені не так сильно подобаються всі аспекти цивільного життя. Мені подобається жити в Україні, це фантастично, досвід служби в Україні мені більше до душі.

Служба тут менш жорстка, ніж в американській армії, але я все одно можу виконувати військову роботу, і це приносить мені задоволення.

Я не знаю… Якби ви запитали мене, щоби я робив завтра, якби війна закінчилася, і мені довелося б йти на роботу з дев’ятої до п’ятої, я б не знав, що мені робити. Можливо, я б, знаєте, пішов на якісь тренінги з вогнепальної зброї або щось подібне. Але це трохи несерйозно, тому що мені дуже подобається мати свої пристрасті за межами армії і не тільки.

– Ви кажете, що плануєте залишитися в Україні, але є багато іноземних військових, які приїхали воювати, а потім повертаються додому через місяць, кілька місяців, рік після того, як приїхали в Україну. Через втому чи з якихось інших причин. Чи багато таких серед вашого оточення?

– Так, хлопці приходять і йдуть. Я думаю, що це просто частина сутності легіону, кожна людина в легіоні є волонтером, за винятком деяких наших українських колег.

Іноземці служать, але ніхто з них не призивається в армію. Тож кожен є добровольцем, і це супроводжується унікальною можливістю покинути службу, коли захочеш. Тому ми намагаємося створити середовище, яке б переконувало людей залишатися заради позитивних моментів, розумієте.

Ми не ставимося до людей, як до одноразових речей, ми ставимося до кожного чувака, як до людини. Я намагаюся не розмовляти зі своїми хлопцями так, ніби вони нижчі за мене, ми рівні. Ми всі тут з однакових причин. Всі добровільно зголосилися. Тому я ставлюся до них з повагою та гідністю. І через це до мене ставляться по-доброму.

Але щодо хлопців, то вони втомлюються, вони вигорають. Вони отримують тут досвід, який, як ви знаєте, може бути таким, що може бути все гаразд роками, а потім достатньо одного випадку, щоб зрозуміти, що все, це була межа. А ще люди приїжджають сюди з різних причин. Деякі хлопці приїжджають, щоб отримати більше військового досвіду у, можливо, найбільшій сухопутній війні, яку Європа бачила за останні десятиліття. Це були найважчі бої в світі за дуже довгий час. Тож зрозуміло, що люди хотіли б випробувати себе в цьому конфлікті.

Деякі хлопці схожі на мене і трохи більше мотивовані ідеологією. А є й такі, кого мотивують гроші. Вони думали: «Гаразд, я можу заробити набагато більше, працюючи в Україні, ніж у себе на батьківщині». Деякі хлопці приїжджають і думають, що залишаться на пару місяців, а залишаються тут на роки.

– Ви абсолютно праві, що вони можуть вільно розривати свої контракти, тому що вони не зобов’язані воювати за Україну. Вони – іноземці, і це не їхня країна. Але питання в ресурсах.

– Так, я намагаюся під час особистої співбесіди, коли розмовляю з хлопцями, з’ясувати, скільки часу вони збираються провести в Україні, тому що не тільки вони беруть на себе зобов’язання перед нами, але й ми беремо на себе зобов’язання перед ними.

Легіон також відрізняється тим, що навчання є ресурсозатратним, наприклад, будівництво казарм для хлопців, пошук житла для них, пошук їжі та інших речей, витрата боєприпасів під час тренувань, пошук додаткового спорядження…

Все це забирає ресурси і відволікає від фронту. Тож це як… Гаразд, це щось на кшталт «давати і брати», як угода про те, що ми будемо розвивати тебе як солдата, щоб ти був готовий воювати, але потім нам потрібна певна віддача.

Іноді це справді виснажує мене, бо з мого особистого досвіду я знаю, що ми витрачаємо багато часу та енергії на підготовку хлопців, очікуючи, що вони заповнять вакансію в одному з наших підрозділів, а потім чувак робить мінімум і каже: «Я їду додому», а ми такі: «Чудово, тепер у нас залишилася вакансія, яку ми сподівалися, що ти заповниш».

– Вибачте за моє, можливо, більш особисте питання. Я бачу татуювання на вашій шиї: «Удачі тобі, не помри».

– Так.

– Я не могла не помітити його. Що для вас означає ця фраза?

– Це такий жарт, який ми мали в армії США, коли проводили повітряно-десантні операції, я і кілька моїх друзів. Якщо ми були поруч у польоті, ми просто говорили це один одному перед тим, як вистрибнути, і це було щось на кшталт: «Удачі, не вмирай», розумієте, просто: «Удачі не вмирати». Це трохи висміює всю серйозність війни.

Я думаю, що це один із способів, яким західні люди сприймають війну і те, наскільки напруженою вона іноді стає, я вже збився з рахунку, скільки разів я бачив, як хлопці ледь не підірвалися, як вони ледь не промахнулися, а потім виходили з хмари диму, регочучи, тому що це настільки абсурдно небезпечно, що єдине, що ти можеш зробити, це знайти в цьому гумор, і це приблизно так і є.

– Якщо говорити про вашу родину, як вони ставляться до вашої служби в легіоні і чи прийняли вони вашу роботу в Україні?

– Так, вони дуже пишаються. На початку, я думаю, вони… Це схоже на те, як я вступив до армії США, коли мені було 18 років, і для них це був своєрідний процес. Вони розуміли, що я завжди дуже цікавився військовою справою, і це було те, чим я хотів займатися, але я не думаю, що вони коли-небудь насправді думали, що я таки піду в армію. Бути дуже зацікавленим у військовій справі – це одне, а піти служити в армію – це зовсім інше.

Я завжди намагався бути людиною на кшталт «все або нічого».

Тож я був такий: «Ні, я пішов до армії», і цим дуже довго нервував свою маму. Тато був трохи більш стриманим, і вони з часом змирилися, а потім дуже пишалися моєю службою, і з Україною все повторилося так само. Вони казали: «Куди ти йдеш? Ти ж розумієш, наскільки це небезпечно?»

Але коли я приїхав сюди, вони побачили, що я розвиваюся, що у мене все добре, що я працюю з хорошими людьми і що я справді досягаю успіху.

Вони побачили, що я став кращою людиною, перебуваючи тут. Батьки дуже підтримували мене і сказали: «Гаразд, нам не подобається, наскільки це небезпечно. Ми – все ще твої батьки і хвилюємося за тебе, але ми дуже тобою пишаємося», і це для мене дуже багато значить.

– Ви кажете, що стали кращою людиною. В якому сенсі?

– Я думаю, це пов’язано із моїм протистоянням цивільному життю. У мене є ще багато чого, що я міг би віддати цьому світу, і мені хотілося б зробити якийсь внесок, але я не відчував, що роблю це там, або не знав, як краще зробити свій внесок.

Приїхавши в Україну, я отримав орієнтир і, знаєте, через негаразди та боротьбу тут я опинився у чудовому підрозділі, який хоче розвивати людей і намагається знайти спосіб, у який вони можуть покращити цей підрозділ, тож коли я став частиною цього підрозділу, це дало мені змогу спрямувати свою енергію та зосередитися на чомусь іншому. І це, безумовно, допомогло мені стати кращою людиною.

– Ви вже згадували, що плануєте залишитися в Україні. Але як довго ви готові воювати? Тому що ми не знаємо, коли закінчиться війна. Якщо вона затягнеться на довгі роки, чи думали ви про те, які тоді будуть ваші плани?

– Я буду воювати стільки, скільки буде потрібно. І в тій чи іншій мірі, якщо я отримаю поранення, я просто знайду якийсь інший спосіб продовжити службу. Але я не планую нікуди йти, поки ми не виграємо війну. І реалістично – я хотів би продовжувати служити доти, доки я просто фізично не зможу більше.

– Навіть після війни ви хочете продовжити військову службу, так?

– Так, заради України. Так, я хотів би продовжувати розвивати легіон. Якщо він залишиться як організація після війни, то я хотів би просто продовжувати розбудовувати те, що ми зробили, і якщо бойові дії припиняться, то скористатися цією можливістю, щоб зосередитися на деяких інших речах, як-от тренування та інше, і дійсно будувати нашу доктрину і розвивати підрозділи, зміцнювати їх. Але так, я б хотів… є багато роботи, яку потрібно буде виконати після війни. Тож я буду тут для цього.

– Що ви думаєте про українців як націю? І, можливо, про менталітет українців, які вони для вас люди?

– О, мені дуже подобаються українці. Вони – безумовно, воїни. Я маю на увазі культ, яким просякнута історія цієї країни, і я думаю, що це дуже цікаво. Люди пишаються цією історією, і їхнє походження теж дуже круте. В Україні стільки всього сталося за ці роки, і я завжди зустрічав цікавих українців, які з радістю розкажуть вам урок історії, наприклад, про те, що сталося в цьому маленькому містечку. Я завжди захоплююся, проїжджаючи через маленькі села, і бачу, як старенькі бабусі працюють, наприклад, доглядають свій сад чи щось інше, готуючи його до весни.

Мені подобається бачити такі речі, це гордість за громаду, я думаю, що це дивовижно, що ви можете ходити вздовж і впоперек таких місць, як Хрещатик або деяких інших великих вулиць Києва, і бачити, що там не скрізь сміття, тому що люди дійсно піклуються і викидають його, або там є люди, які його прибирають. Це просто гордість за місто, за його вигляд. Це інший вид сили. Мені це подобається. І так, українці досить кумедні. Я зустрічав багато чуваків з дуже хорошим почуттям гумору, з ними легко працювати.

– В одному з інтерв’ю ви сказали, що збираєтеся вивчати українську мову, як у вас з цим справи? Що ви вже вивчили? Можете поділитися з нами?

– Так, я дечого навчився. Але точно не так багато, як хотілося б. Мій викладач, можливо, побачить це інтерв’ю і скаже: «Тобі треба більше працювати». Але нещодавно я дізнався, як сказати: «Приємно познайомитися». І також я можу легко сказати: «Можна, будь ласка, капучино на безлактозному?», дуже легко, тому що я кажу це по 10 разів на день.

– Хороші навички!

– Також я знаю, як сказати: «Я розумію українську не дуже добре», але це дрібниці. Мені потрібно набагато більше часу приділяти цьому.

– Вам важко це дається?

– Мені важко, але я взагалі дуже погано вивчаю іноземні мови. Я завжди був твердо переконаний, що не можна очікувати від українців, що вони будуть говорити англійською, як я. Мені потрібно вивчити українську, тому що я живу в Україні і не можу говорити інакше.

– І останнє питання, нещодавно вийшов фільм «Одного літа в Україні» про добровольців Міжнародного легіону ГУР, ви були одним з героїв?

– Так, був.

– Як вам було зніматися у фільмі і чому його варто подивитися? Поділіться, будь ласка, своїми враженнями та рекомендаціями.

– Так, це було дуже весело, адже ми з хлопцями не думали, що це стане такою великою подією чи перетвориться на повноцінний фільм. Це не акторська гра.

Ми просто робили те, що робили б у будь-якому іншому випадку. Тож я думаю, що це дає вам дійсно унікальну картину і розуміння, що таке служба в легіоні. Там все дуже відверто. Все дуже природно. Є багато речей, які ми не змогли показати у зрозумілій формі. Але я думаю, що він дає чудове уявлення про те, як ми проходимо навчання і беремо участь у деяких бойових операціях.