“Система не для всіх однакова. Втеча онука Ротару з запахом корупції”, – відома співачка

Херсон для мене — це не просто точка на мапі. Це запах домашньої випічки, це піщані пляжі Азовського моря, які здавалися нескінченними, і теплий вітер, що заплутував волосся. Я часто згадую ранкові прогулянки з мамою, наше улюблене кафе на розі, вікна рідного дому, в яких завжди світило сонце. Там було відчуття спокою, якого мені сьогодні дуже не вистачає.

Херсон — це дитинство, в якому все було щирим, справжнім, наївним. Там я вперше заспівала перед людьми, там народилася моя мрія бути артисткою. І хоча сьогодні місто окуповане, в моїй пам’яті воно залишилось вільним, живим, таким, яким я хочу його повернути. Це місце, яке сформувало мене — як людину і як творчу особистість.

Як ти пережила втрату рідного дому і чи мрієш повернутися або відбудувати його?

Це був один з найважчих моментів у моєму житті. Розуміти, що твій дім під обстрілами або захоплений ворогом — це не вкладається в голові. Я довго плакала, не могла повірити, що це відбувається з моїм Херсоном. Це схоже на втрату близької людини: ти пам’ятаєш усе до дрібниць, але не можеш торкнутися, не можеш повернутись. Але ця втрата стала й точкою росту. Вона пробудила в мені силу. Сьогодні я не просто мрію повернутися — я вірю, що ми зможемо відбудувати все. 

Не так, як було — краще. Світліше, чистіше, вільніше. Я хочу бути частиною цього процесу. Бо дім — це не тільки стіни. Це пам’ять, любов і готовність боротися за своє.

Ти неодноразово розповідала про теплі стосунки з батьками. Чи пройшла ти в 21 рік сепарацію з ними?

Так, і це був довгий, дуже емоційний процес. У нас із мамою надзвичайно тісний зв’язок, ми завжди були одна для одної підтримкою. І саме тому мені було складно зрозуміти, що я маю почати жити не тільки як донька, а як окрема людина. Не віддалятись, а дорослішати. Сепарація — це не про конфлікт, а про те, щоб мати сміливість слухати себе і приймати власні рішення. Я проходила її поступово, часто через помилки й розчарування, але без цього неможливо стати собою.

Наскільки складно тобі було пройти шлях сепарації й чи підтримали тебе в цьому близькі?

Мені пощастило — моя мама не стримувала мене, не ображалася, коли я ставала самостійнішою. Вона навпаки раділа, що я росту, що починаю мислити як особистість, а не як її продовження. Це не означає, що нам завжди було легко. Були непорозуміння, сльози, відстань. Але ми зуміли пройти цей шлях з повагою одне до одного. Її підтримка була ключовою. Завдяки їй я змогла вийти в люди, не втрачаючи себе.

фото прес-службаТвоя мама мріяла про сцену — як ти відчуваєш, чи реалізує вона цю мрію зараз через тебе?

Так, я відчуваю це дуже чітко. Мама завжди хотіла бути на сцені, але в її часи це було майже неможливо. Життя змусило обрати інший шлях. І коли я вийшла на сцену вперше, я побачила в її очах не просто гордість, а реалізацію давньої, глибокої мрії. Через мене вона співає, навіть якщо фізично мовчить. Її очі на моїх концертах — це найщиріша рецензія. Її віра в мене — моя музика. І я вдячна, що можу втілювати її мрію, не втрачаючи свою.

Чи був тиск з її боку, чи це навпаки була підтримка і натхнення?

Жодного тиску. Навпаки — мама ніколи не вимагала, щоб я щось доводила чи комусь щось показувала. Її підтримка була лагідною, спокійною, без нав’язування. Вона просто була поруч — коли я провалювалась, коли сумнівалася, коли раділа. І саме така тиха присутність була для мене найбільшим натхненням. Її мрія не стала тягарем, вона стала ґрунтом, на якому виросла моя.

Як ти ставишся до українських артистів, які після 24 лютого продовжили співпрацювати з Росією? Чи були серед них твої знайомі, й як ти сприйняла їхній вибір?

Мене в принципі дратує оця позиція — “всидіти на двох стільцях”. У житті так не буває. Коли на твою країну нападають, коли гинуть твої люди, не можна лишатися осторонь. І ця “моя хата скраю, я поза політикою” — не позиція, а індикатор несвідомості. Особливо коли ти — медійна особа, інфлюенсер, артист, до тебе прислухаються, тебе наслідують. Твоє мовчання може бути сприйняте як згода або байдужість. А зараз — не час для байдужості.

Мені дуже боляче й гірко бачити, як деякі артисти, особливо знайомі, обрали комфорт замість правди. У мене був безпосередній досвід із режисером Тарасом Голубковим, який знімав кліп мені з Меловіном на пісню “Таємний знак”. Після 24 лютого він отримав дозвіл на виїзд із країни — начебто для зйомки документального фільму про війну. Але виявилось, що це брехня. Насправді він поїхав знімати кліп для російської співачки Клави Коки. Мене це просто шокувало. Це не просто зрада — це відвертий цинізм. Як після такого вірити людям?

Юрій Бардаш — зрадник, тут навіть немає про що дискутувати. Він свідомо отримав російський паспорт і тепер ще й хизується цим. Як можна так продавати себе? У голові не вкладається.

Олексій Потапенко (Потап) — у його випадку це цинічно подвійно. Бо публічно ніби за Україну, але далі тусується в компанії з росіянами, ігноруючи біль і втрати нашого народу.

Влад Яма — досі не зрозуміло, як він виїхав. У якихось інтерв’ю він каже, що встиг до закриття кордону. Але залишаються питання. У такі часи кожен крок публічної людини має бути чесним. Якщо нема чого приховувати — скажи все, як є.

Олег Винник — це взагалі був шок. Він був іконою для багатьох українських жінок, мав величезну підтримку народу. Але просто зник. Кажуть, проблеми зі здоров’ям, але хіба моральна підтримка потребує здоров’я? Він мав би бути поруч із тими “вовчицями”, які й досі його люблять.

Анатолій Євдокименко, онук Софії Ротару — теж історія із запахом корупції. Його спіймали на спробі виїзду з батьком, але врешті він таки опинився за кордоном. І це ще один доказ, що система не для всіх однакова. І це дуже обурює.

Моє ставлення загалом — неоднозначне. З одного боку, я розумію, що кожен має право ухвалювати рішення для себе і своєї сім’ї. Наприклад, Сергій Бабкін — він батько трьох дітей, жив у Харкові, а це дійсно дуже небезпечне місто. Якщо він виїхав, але продовжує підтримувати Україну фінансово, інформаційно — ок. Ми не можемо засуджувати тих, хто реально допомагає, навіть із-за кордону. Але якщо виїзд — це просто втеча, прикрита фейковими паперами або знайомствами — це вже зовсім інше. Це — зрада.

Я вірю в відповідальність публічної людини. Якщо ти маєш голос — ти маєш його використовувати. Для підтримки правди, справедливості, свого народу. І якщо ти цього не робиш — ти автоматично втрачаєш повагу, авторитет, довіру. Бо в такі часи або ти з народом — або ні. І ніяких “сірих зон” тут не існує.

фото прес-службаЯк ти ставишся до петиції про заборону російської музики в Україні? Чи вважаєш це необхідним кроком?

Я вважаю це абсолютно необхідним і своєчасним кроком. Артисти — це не просто люди, які співають чи виступають. Вони впливають на суспільну думку, формують настрій поколінь, і в часи війни цей вплив стає в рази потужнішим. Якщо артист продовжує створювати або споживати російський контент, коли наша країна втрачає щодня життя своїх громадян через дії агресора — це вже не просто питання естетики, це питання моралі.

Петиція про заборону російської музики на платформах, особливо там, де йде монетизація — правильний і логічний крок. Музика — це інструмент впливу, але також і джерело фінансування. Кожен перегляд кліпу, кожне прослуховування треку — це гроші в кишеню російського виконавця, а отже, й у бюджет країни-агресора. Це — пряма підтримка ворога, навіть якщо несвідома.

Крім того, є ще один аспект — інформаційний. Російська мова через музику й надалі проникає у свідомість молоді. І це небезпечно. Бо якщо ми хочемо мати своє — мову, культуру, цінності — ми маємо свідомо відмовлятися від чужого, особливо ворожого. І музика тут — один із найсильніших інструментів для цього очищення.

Чому, на твою думку, багато українців продовжують слухати російських виконавців навіть під час війни? Як із цим боротися?

Я дуже часто чую дві “відмазки”: “це музика мого дитинства” і “немає альтернативи”. Перше — це про ностальгію. Людям важко відмовитися від чогось звичного, особливо якщо вони виросли в російськомовному середовищі. Але зараз час зрілості. Війна — це момент, коли ми маємо переглянути свої звички. Якщо людина свідома, вона розуміє, що музика — це також вибір цінностей.

А другий аргумент про відсутність альтернативи — це просто лінь. Насправді, за останні три роки в Україні відбулося справжнє музичне переродження. Сотні нових артистів, десятки жанрів, висока якість записів, сильні тексти, професійна подача. Просто потрібно захотіти шукати.

Боротьба з цим — не тільки через заборони. Найперше — це просвіта. І приклад. Якщо кожен із нас перестане слухати російське, покаже це у соцмережах, пояснить друзям і підтримає українське — це матиме ефект. Війна — не лише на фронті. Вона й у культурі. І виграти ми її можемо тільки разом.

Чи достатньо зараз робиться для популяризації української музики? Що ще варто зробити?

Я бачу й відчуваю, як багато зараз робиться в музичній сфері. Українські артисти працюють на повну, команди вкладаються у продакшн, кліпи, живі виступи, акустичні версії, тури. І це круто! Але найважливіше — це слухач. Саме люди вирішують, що буде в топах, що піде в рекомендації, що стане хітом.

Можна мати сотню талановитих артистів, але якщо слухач обирає російське — ця праця даремна. Тому ми всі маємо бути відповідальними. Якщо подобається пісня — слухай її офіційно, шери, додавай у плейлисти, пиши коментарі, тегай артиста. Це не дрібниці — це інструменти виживання музики.

А ще важливо, щоб медіа, радіо, телебачення, стрімінгові платформи більше працювали з українським контентом. І давали новачкам шанс. Бо іноді в нас є дивовижні голоси й історії, але їх просто не чують. Тому треба не тільки створювати музику, а й боротися за місце для неї. А ми, артисти, будемо цю боротьбу продовжувати.

фото прес-службаРозкажи про найемоційніший благодійний концерт, у якому ти брала участь.

До кожного свого виступу я ставлюсь однаково відповідально. З початку повномасштабного вторгнення я стала частиною великої кількості благодійних концертів, для мене це честь бути долученою до закриття зборів ста допомоги захисниками за допомогою своєю праці. Якщо говорити за найемоційніше виступи, це для військових. Коли виступаєш прямо перед героями – відчуваєш особливу відповідальність. Це завжди різний спектр емоцій, виступи для військових обертались для мене або сльозами від чутливості історій або усмішками під час веселих пісень, що підіймали дух. Виступи – це завжди про обмін енергії.

Що тебе надихає допомагати іншим через музику?

Перше, це розуміння, що моя творчість це спосіб допомогти нашим військовим. А кожна допомога нашим військовим це крок ближче до завершення війни.

Мене надихає проводжувати, знаючи, що завдяки музики я маю змогу долучатися до закриття зборів, збирати кошти для потреб для наших захисників та відправляти їм допомогу. Надихає, коли бачу усмішку наших героїв пісня виконання пісень та їх теплі слова, про те, що цей виступ став для них ковток гарних емоцій. Причин безліч, заради яких я готова допомагати своєю музикою.

Яку мету ти ставиш перед собою як артистка в умовах війни?

Можна подумати, що зараз головна мета артистів – українізація нашого простору, включаючи творчість в усіх напрямках, аби витіснити мову ворога.

З цієї справою наші артисти справляються досить добре, адже їхні старання та роботу ми можемо побачити у кількісному збагаченні контент й пісень в різних жанрах. Та нещодавно я почула одну фразу, яка перервнуда мою свідомість: “Українські артисти більше не несуть відповідальності за українізацію”.

Спершу це здивувало. Але потім я замислилась… За 2023 рік українські виконавці випустили понад 36 тисяч пісень. І це було два роки тому. Сьогодні — 2025, і ця цифра лише зростає. Цікавий факт: за останній місяць вийшло понад 5 тисяч нових треків. І це — поп, рок, альтернатива, реп, R&B — музика на будь-який смак. Тому міф про те, що “немає альтернативи” — більше не працює. Наші музиканти щодня творять, шукають нове звучання, розширюють український музичний простір. Це — величезна праця, яка вже дала свої плоди. Але… Попри це, в топі українських чартів — російські пісні. Навіть у ті дні, коли країна оплакує загиблих від обстрілів. Це обурливо. Бо якщо б українізація була лише відповідальністю артистів — це питання вже давно було б вирішене. Музика є. Її багато. Вона якісна. Вона — українська. Але цього недостатньо. Бо українізація — це також відповідальність слухача. Ми обираємо, кого слухати. Ми формуємо чарти. Українська музика вже тут. Вона жива, щира, і створена про нас і для нас.

Питання лише в тому — чи готові ми її чути…

Артисти, як публічні особи, мають значний вплив на своїх прихильників і на суспільну думку в цілому. Їхня позиція або її відсутність можуть змінити сприйняття ситуації в очах багатьох людей.

Через мистецтво артисти можуть висловлювати свої погляди, підтримувати ті чи інші ідеали, а також привертати увагу до важливих питань. У контексті війни це набуває особливого значення, оскільки допомагає формувати суспільну думку та підтримку.