У вересні 2024 року Служба безпеки України повідомила у своєму офіційному каналі про затримання — високопосадовця державної компанії АТ “НАЕК “Енергоатом”. Як писало інформаційне агентство УНІАН, ним виявився Олександр Скопич, колишній член Національного агентства з питань запобігання корупції (НАЗК). За даними слідства, він вимагав та отримав неправомірну вигоду в розмірі 100 тисяч гривень від постачальника паливно-мастильних матеріалів. За версією слідства, за 15% від суми контракту він обіцяв прискорити фінансові розрахунки з одним із підприємств, що входить до складу “Енергоатому”.

Служба безпеки вручила Скопичу підозру за зловживання впливом. Це відбулося в умовах воєнного стану — під час повномасштабної війни, коли будь-який факт корупції в державному секторі набуває особливої суспільної значущості. Не кажучи вже про те, що, враховуючи суть “послуги”, цілком ймовірно, посадовці державної компанії могли влаштовувати штучні перепони для контрагентів з метою власного збагачення.

Після затримання АТ “НАЕК “Енергоатом” звільнило Олександра з посади, підкресливши, що факт вручення підозри, хоч і не стосується його роботи безпосередньо у компанії, однак порушує вимоги внутрішньої антикорупційної політики. Справа набула широкого суспільного резонансу, i того ж місяця Скопич був внесений до бази “Миротворець” як мародер. Цитата: “Мародер. Свідоме використання службового становища з метою отримання особистої фінансової вигоди під час російсько-української війни та воєнного стану”.

Попри це, у жовтні 2024 року підозрюваний в отриманні хабара чиновник подав позов до суду (ЄДР судових рішень) з вимогою визнати його звільнення незаконним, поновити його на посаді та виплатити заробітну плату за час “вимушеного прогулу”. У січні 2025 року справу прийнято до розгляду (ЄДР судових рішень).

Але це не єдиний епізод у кар’єрі Олександра Скопича на держслужбі, який викликає запитання у громадськості. У 2016–2019, період його роботи в НАЗК, саме він очолював департамент, який мав перевіряти факти неподання декларацій держслужбовцями.

Як стверджують “Українські Новини”, з посиланням на внутрішні документи, які, за даними видання, НАЗК надало у відповідь на запит, у 2017 році Скопич нібито проігнорував 348 фактів неподання декларацій. За оцінками редакції видання “Українські Новини”, це могло призвести до втрати державою до 17,7 млн грн потенційних штрафів. Водночас, з огляду на те, що він продовжував працювати в НАЗК до 2019 року, можна припустити, що ці порушення не були визнані критичними.

Іронія в тому, що багато корупційних скандалів народжуються саме в середовищі, покликаному з ними боротися. Чиновник, який очолював департамент перевірки декларацій у НАЗК, тепер сам фігурує у справі про зловживання впливом. Виходить, антикорупційна система не лише не захищає від зловживань, а іноді й продукує нові кейси.

На даний момент ситуація навколо Олександра Скопича перебуває у підвішеному стані. Попри серйозність звинувачень і затримання ще у вересні 2024 року, справа лише в квітні 2025 року дійшла (ЄДР судових рішень) до підготовчого засідання. На думку деяких правозахисників, це нетипово довго для такої категорії злочинів. Більше того, як повідомила “Українська правда”, після затримання Скопича суд обрав йому запобіжний захід у вигляді застави розміром 1 млн грн. Однак наприкінці грудня 2024 зменшив її до 304 702 тисяч гривень (джерело ЄДР судових рішень). Що є дуже дивним, бо свого часу Скопич отримував рекордно високі премії. А в декларації кандидата на посаду члена Рахункової палати, датованій 2020 роком, вказав квартиру, житловий будинок, 2 земельні ділянки, 2 автомобілі (Toyota Prado і Mercedes E-класу), 102 тисячі доларів готівкою і 136 615 гривень на банківських рахунках.

Складається враження, що процес триває повільно, без помітних кроків, — це викликає питання щодо можливих причин уповільнення. В Україні час — головна зброя корупціонера. Тягни рік, два — і тебе вже не пам’ятають. А посаду можна повернути тихцем, “по суду”, без шуму.

Джерело

Чому справа Олександра рухається так повільно? Затягування або зникнення справ з радарів — не рідкість у подібних ситуаціях, але саме такі історії найбільше формують довіру або недовіру до держави. На жаль, в українській практиці боротьби з корупцією існує чимало ситуацій, коли корупціонер замість притягнення до відповідальності просто змінює посаду.

Українська боротьба з корупцією триває вже понад десятиліття, але досі викликає більше скепсису, ніж довіри. Електронні декларації, НАБУ, ВАКС — усе це зводиться нанівець, коли ключові фігури спокійно повертаються у крісло після хабарів. Незважаючи на створення антикорупційних інституцій, резонансні справи часто завершуються нічим: обвинувачені уникають покарань, а громадськість втрачає надію на справедливість.

В цьому контексті історія Скопича — це лакмусовий папірець не лише для конкретної справи, а й для спроможності державних антикорупційних органів виконувати свою місію незалежно від посад, прізвищ і зв’язків. Від її завершення залежить не лише доля окремого чиновника, а й відповідь на ключове питання: чи можуть в Україні ті, хто був “системою”, уникати відповідальності навіть після затримання?