Джерело: www.volynnews.com
Як зустрічали евакуйованих з тимчасово окупованих Олешок на вільній Україні, повідомляє Reporters.
На зустріч із чоловіком, якого не бачила три роки, Жанна взяла два срібні персні: свій та його. Одягла на пальці обидва. Вивезла прикраси з Олешок, коли невдовзі після підриву росіянами Каховської ГЕС покинула дім – разом із двома дочками. Їхній батько, а її чоловік Михайло залишався. Спершу казав: «Це мій дім. Куди й чого маю їхати?». Потім – боявся фільтрації. Стеріг господарство і домашніх улюбленців: кур, нутрій, папуг, котів, собак. Багатьох із них придавило плитами – після того, як російські військові підірвали Каховську ГЕС, на їхнє місто зійшла велика вода. Тепер, коли їхнє місто не тільки підтоплене, а й розбомблене та живе впроголодь, Михайло, схоже, наважився. В Олешках він тримався на власних запасах та домашній городині. Поставив сонячні панелі, щоб мати електрику та зв’язок. Домовилися сім’єю, що візьме з собою консервовані помідори – тих особливих, херсонських, а вони куплять сала. Жанна й доньки – старша Ліза та молодша Дар’я – чекали його із самого рання. Чи точно приїде? Чи сів в евакуаційний автобус? Вони вмовляли, але не можуть бути певні, доки не побачать на власні очі.
Ірина Могильна чекала хрещеного Миколу. Два дні тому вона написала йому в месенджер, куди й на яку годину прибути на евакуацію. «Добре», – відповів він, але не відписував на наступні повідомлення. Можливо, телефон розрядився. Тож Ірина може тільки сподіватися, що один із пасажирів автобуса – її близька людина. Сама Ірина виїхала з Олешок у квітні 2022-го, ще через підконтрольну Україні територію. З усього, що вона знає від хрещеного, може сказати: в Олешках зараз – не живеш, а виживаєш. Дороги всіяні мінами, продуктів не завозили вже не злічити скільки місяців. «Багато чого він мені не розказує, – каже Ірина. – Але в його мовчанні я відчуваю жах».
Валерій Гончаров чекав на свого брата. Сам він виїхав раніше, на початку повномасштабної війни, взявши з собою лише пакет документів. У їхній дім вселилися російські військові. Донька Валерія, 19-річна Єлизавета, напередодні гуманітарної місії, вмовляла виїхати не тільки свого дядька, а й ще кількох родичів, друзів та знайомих. Тож вчора вона чекала на велику компанію. Єлизавета організовує волонтерські збори на військо, модерує чат для двох із половиною тисяч мешканців Олешок та допомагає людям в окупації. Прохала знайомих віднести їжі її близьким людям, шукала військових, які б скинули пакунки з харчами із дрона. Єлизавета носить кулон: тризуб і колосок пшениці – подарунок друзів за кілька місяців до початку повномасштабної війни. Дядько не знав, що його зустрінуть великою родиною. Якщо він тільки сів.
Учора кожен когось чекав. Усі й кожного. Чекали волонтери з чаєм та борщем. Представники гуманітарних організацій – з куртками, пледами і теплими кофтами. Лікарі – з аптечками й колясками для тих, хто їх потребуватиме. Зооволонтери – з кормом та переносками для тварин. Чекали ті кілька годин, поки евакуйовані з Олешок люди вилетять із російської Анапи літаком, пересядуть у Білорусі в автобуси та врешті опиняться тут, у прикордонному селі на Чернігівщині.
Першими про себе повідомили собаки. Скавуліли із закритого кузова, щойно під’їжджає вантажівка. Її відчинили, і тоді у їхнє скімлення увірвався ще й котячий нявкіт. З Олешок приїхав єнот і папуга. Тварин пересаджують із кліток, волонтери сиплять їм корм. Одна з жінок взяла з собою в дорогу не тільки свою вівчарку, а й зібрала безпритульних тварин зі своєї вулиці – тих, що далися їй до рук.
Нарешті під’їхали люди. Обмотані українськими прапорами, вони махали із-за вікон натовпу. Дар’я – шістнадцятирічна донька Михайла Палія – першою кинулася до автобуса. Тато приїхав! Огорнута українськими прапорами, сім’я обнімалася – вперше за три роки.
«Все, мої рідні, – сказав Михайло. – Я вдома».
Плакали і сміялися. Дар’я підняла стяг: хотіла показати батьку татуювання на руці, яке зробила, поки вони були не поруч. Михайло поцілував доньчине татуювання. Вони загорнулися в прапори, ніби сховалися від камер і повсюдної уваги. Жанна поки не сказала чоловіку, що спеціально до їхньої зустрічі придбала собі нову сукню. Що, може, їм варто оновити обручки – хай будуть золоті. Купить він, а, може, й вона – це не має значення. Жанна з Михайлом двадцять років спільного життя разом. Жінка загадала бажання: щоб наступну їхню визначну річницю, срібне весілля, вони відсвяткували вдома. У червні 2023-го Жанна обнімала свій дім – тулилася до дверей, коли наближалася велика вода. Їхнє обійстя стоїть на вулиці, найближчій до Дніпра. Вода спинилася за п’ятдесят сантиметрів від їхнього обійстя. Ще раз Жанна попрощалася з домом, коли у 2024-му покинула його й рушила спершу через окуповані українські міста, а тоді російські, щоб потрапити до Києва. Вчора вона зустрілася з найдорожчою людиною, яка ще там залишалася, тож чого б їй не повірити у ще одне диво.
Микола, хрещений батько Ірини Могильної, вживу розповів те, на що не наважувався телефоном: що росіяни зробили життя в Олешках нестерпним. Мертві людські тіла лежать на вулицях міста. Олешківці помирають у своїх будинках і нікому їх поховати. Микола садив город і це врятувало його від голоду. Він радий бути тут: «Я вдихнув вільно – вперше за стільки років». У його покинутий та більш-менш вцілілий дім вселився сусід-пенсіонер, чия хата тепер вщент зруйнована.
Валерій Гончаров зустрів свого брата, а Єлизавета – дядька. Вони відігрілися в наметах і обідають борщем.
«Нарешті можна видихнути», – сказала Єлизавета.
«Я хотіла свободи, а тепер потребую ще тільки кави», – розповіла Людмила Назаренко, коли трохи переводить дух. Людмила приїхала з чоловіком, старшим сином та 92-річним батьком. Він один із найстарших жителів Олешок, якого вивезли в цій евакуаційній місії. Наймолодшій дитині – всього рік.
«Я ніби вийшла з-під наркозу і ще не можу оговтатися», – сказала жінка, яка дізналася про майбутню гуманітарну місію з ефіру українського радіо. В Олешках вона слухала його потай, як тільки вечоріло.
«В окупації я жила, ніби миша під підлогою», – додала інша.
«І радісно, і гірко», – мовив чоловік. Він годував кота, а той ніяк не міг наїстися.
«Мене зустрічала вся Україна», – сказав чоловік, який не має тут рідні.
За годину після зустрічі евакуйовані з Олешок люди сіли хто в автобуси, а хто в карети швидкої допомоги. Хтось поїхав з родичами або друзями додому, а комусь треба відразу до лікарні. Коли люди рушили, на землю спадали сутінки. Мешканці навколишніх сіл стояли вздовж дороги: миготіли ліхтариками, тріпотали прапорами, вистеляли шлях квітами.
Вдома.
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
