У 20-ті роки ХХ століття Росія не лише не переслідувала українську культуру, а й активно підтримувала її розвиток. Відкриття українських шкіл, бібліотек і педагогічних технікумів у регіонах з українськими громадами стало важливим кроком у визнанні української мови та культури.
З початку українізації в УСРР у 1923 році, радянська влада фактично підтвердила, що українці — це окрема нація, а не просто частина російського народу. Перший перепис населення в СРСР, проведений у грудні 1926 року, показав, що кількість українців на території Росії становила 6 870 874 осіб, зокрема, значна частина з них проживала на Північному Кавказі.
У різних регіонах українізація переслідувала різні цілі. Наприклад, у Курській та Воронезькій губерніях, які межували з УСРР, основним завданням було запобігання приєднанню до України. Натомість на Далекому Сході українізація сприяла формуванню зв’язків з УСРР, щоб протистояти впливу ворожих сил.
На Кубані, де українці становили 37% населення, українізація почалася ще в 1917 році. Делегати з’їзду вчителів вимагали переходу на українську мову навчання, що призвело до створення Кубанської Народної Республіки. Протягом трьох років, з 1923 по 1926, кількість українських шкіл на Кубані зросла з 35 до 200.
Важливу роль у підготовці вчителів відіграли педагогічні технікуми, які щорічно випускали дипломованих спеціалістів. Українська мова стала обов’язковою в навчальних закладах, а також у читальнях та бібліотеках. Наприкінці 1920-х років на Кубані виходило десять українських газет та кілька журналів.
Проте, незважаючи на успіхи, українізація стикалася з труднощами. Вчителі, які прибули з УСРР, часто не отримували обіцяних умов праці, а батьки учнів стикалися з проблемами, пов’язаними з недостатньою кількістю українських шкіл. У 1932 році, після Голодомору в Україні, радянська влада вирішила згорнути українізацію, вказуючи на те, що вона не відповідає культурним інтересам населення.
