Джерело: www.radiosvoboda.org
Перша передача Української служби Радіо Свобода вийшла в етер з Мюнхена 16 серпня 1954 року, на той час радіостанція мала назву Радіо Визволення.
– Пане Кендзьоре, коли ви вперше почули передачі Української служби Радіо Свобода?
– Радіо Свобода жило у нашій хаті. Я ще тоді ходив до школи, коли батьки його слухали. Пригадую, що тато зібрав грошенят і купив ризький приймач «ВЕФ».
Радіоприймач VEF (одна з моделей) – один із найпопулярніших в СРСР транзисторних приймачів. Виробник: Ризький державний електротехнічний завод «ВЕФ»
Хоч глушили передачі постійно, але можна було і багато що почути. У той час про події у світі, в Україні не писала радянська преса, а можна було почути тільки з тих так званих «ворожих голосів».
Радіо Свобода жило у нашій хаті
Коли я в 1963 році повернувся з війська і вступив в університет на факультет журналістики, то, звісно, Радіо Свобода слухав.
У 1968 році перший раз поїхав у Карпати і в горах можна було слухати набагато краще попри глушіння, що не таке сильне було як у Львові.
Радіолокаційна станція «Дуга» біля Чорнобиля – артефакт Холодної війни між СРСР та Заходом. До аварії на ЧАЕС споруда встигла попрацювати в тестовому режимі. Її призначенням було: виявлення запусків міжконтинентальних балістичних ракет, а також глушіння радіосигналів у Європі. В СРСР намагалися глушити сигнал Радіо Свобода та низки інших західних радіостанцій аж до грудня 1988 року
– Як Радіо Свобода впливало на вас? Адже довкола була радянська дійсність і заборони, і неправдива історія, і недовіра. Відомі факти зради.
Радіо Свобода – це було основне джерело отримання інформації про політичні події і в Україні, і загалом світі
Пригадую, як до мого батька Михайла 21 листопада, за старим стилем, приходили родичі і сусіди на іменини. Тато дуже любив велику родину і це свято, коли повна хата людей. Неодмінно, крім нейтральних різних розмов, потім хлопи переходили на політику.
– На серйозну розмову.
– Так, коли кожен говорив, що він почув по Радіо Свобода. Збиралося товариство, де присутнім було Радіо Свобода.
Громадський діяч та політик Ярослав Кендзьор і журналістка Радіо Свобода Галина Терещук
– Ми спершу познайомились. Це був початок навчального року, 1963 рік. Митець Богдан Сорока запросив мене поїхати до іншого художника Богдана Сойки у Янів (Івано-Франкове). Там познайомився з В’ячеславом Чорноволом, бо він тоді з 1960 року був на практиці на Львівському телебаченні. Відтоді були вже як не розлий вода.
– Вже тоді Чорновіл передавав свої статті на Радіо Свобода?
Чорновіл написав заяву від громадянина України, який побачив порушення закону
В’ячеслав Чорновіл якраз написав дві праці про ці масові арешти – «Правосуддя чи рецидиви терору» і «Лихо з розуму». Потім «Лихо з розуму» видало видавництво «Смолоскип».
Тобто Чорновіл написав це як заяву від громадянина України, який побачив порушення закону, Конституції СРСР, радянської України. І він відправив її у ЦК КПУ, у Генеральну прокуратуру, в КДБ України.
– Замість відповіді – арешт.
– Замість відповіді на те, де він доказував, що ці люди, які були засуджені у 1965–1966 роках до різних термінів ув’язнення, відправлені у табори, нічого не зробили крамольного. Вони не порушили закон, діяли у відповідності до Конституції. Арешт за 187 статтею, що «вчинив завідома брехливий наклеп на СРСР» і отримав 3 роки у Вінницькій області, у виправно-трудовій колонії. І це не було ще найгірше.
– А «Лихо з розуму» цитувалося в етерах?
– Для Радіо Свобода це був дуже важливий і цікавий матеріал. По суті, зачитували щодня.
– У 1969 році Чорновіл задумав видавати часопис «Український вісник» і два роки кадебісти не могли вийти на тих, хто робив цей журнал. Були здогадки і стеження, але ніяк не мали доказів. Як це вдалося так працювати і передавати мікроплівки у США, де вже друкували часопис?
– Нічого немає важливішого, ніж коли людина, яка це задумала все сама, розповіла.
Так сталося 3 жовтня 1990 року на вечорі у театрі Марії Заньковецької у Львові. В’ячеслав Чорновіл вперше оприлюднив імена тих, хто працював у віснику. З місця піднімав цих людей і Атену Пашко, і Михайла Косіва, і Осипа Зінькевича, мене не було, але моя дружина Люба була, і її з місця підняв Чорновіл.
У 1967 році Чорновіл був арештований і повертався з колонії навесні 1969 року.
Він їде додому, до Львова, з ідеєю, яка гарантує йому арешт
А він їде додому, до Львова, з ідеєю, яка гарантує йому арешт. Знову.
– І арешт уже не на три роки…
– А на повну, за статтею 62, навіть може бути вища міра покарання. В’ячеслав приїхав, трішки відпочив і сказав мені, що їде у Київ. Там, у помешканні Василя Стуса, зустрівся з Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком, Іваном Дзюбою.
– Інтелектуальним українським цвітом.
Він говорив, що треба робити повноцінний журнал
Він говорив, що треба робити повноцінний журнал, в якому були б рубрики – інформація, публіцистика, аналітика, художні твори «Розстріляного відродження», те, що від нас ховали, те, що привозять родичі з заслань. Величезним спеціалістом і майстром мікрописання на цигарковому папері був Ігор Калинець. Бо ж цей папір легко можна було заховати і вивезти за межі колонії. Ця тюремна поезія, ці публіцистичні статті з’явилися в «Українському віснику».
Я запитав В’ячеслава, як зреалізувати цю блискучу ідею? Бо ж ми знали, як працює служба і що викопає з-під землі. Він відповів, щоб я не перебільшував здібності і здатності цієї служби, що треба думати, як це зробити. Запитав, чи я під це підписуюсь. Я погодився і одразу запропонував друкувати тексти у будинку батьків в Солонці, що поблизу Львова. Це було влітку 1969 року.
Матеріали везли з Києва у Львів різні довірені люди. Функція Чорновола як головного редактора була формувати матеріали для першого числа. Він написав завдання «Українського вісника».
– Тобто, говорив про повноцінний журнал?
– Абсолютно повноцінний журнал на 150-200 сторінок. Зробили один – приступається до другого, і так далі, і так далі.
– Мабуть, Чорновіл розумів, якщо передати часопис на Захід, то його озвучать на «ворожих голосах».
Радіо Свобода – надзвичайно популярна радіостанція була
Радіо Свобода – надзвичайно популярна радіостанція була. Матеріали привозили у Львів, ми тут їх складали у папки. Чорновіл редагував, потім роздобув друкарську машинку і передруковував, скільки міг. У нього в кімнаті був робочий стіл, а біля підвіконня він змайстрував таку нішу, куди ховав матеріали до часопису. Це закривалось, а зверху стояли квіти. Коли В’ячеслав Чорновіл поїхав працювати на метеостанцію на Плай у Карпати у 1969 році, то тоді мав змогу працювати над журналом. Говорив, що такої свободи, волі працювати ще не мав ніде.
У першому віснику була вступна стаття, далі – інформація про трагічні акти протесту, кампанію проти критика Івана Дзюби і так далі.
Ще «теплим» цей журнал отримувала Українська редакція Радіо Свобода. По суті, журнал читали в етері. А ми тут слухали
А вже далі передавалося західними журналістами у Париж, звідти – у Балтимор (США) на адресу Осипа Зінькевича. І воно йшло в тираж, в друк.
І ще «теплим» цей журнал отримувала Українська редакція Радіо Свобода. По суті, журнал читали в етері. А ми тут слухали.
Михайло Горинь і В’ячеслав Чорновіл слухають Радіо Свобода у 1989 році
– Це абсолютно підпільно робилось. 12 січня 1972 року були масові арешти і однією із найвагоміших причин була справа «Українського вісника». Мені про це розповідав Євген Марчук (уже покійний, працівник КДБ і СБУ– ред.). Політбюро ЦК КПУ розглядало питання отої глобальної провокації, яку хтось, якась група людей, робить в Україні. Перший номер вийшов в середині січня 70-го року.
Стенд на виставці «Український періодичний самвидав і неформальна преса 1964–1991 років». Львів, 22 січня 2009 року
– Знову ж таки, не перестаю дивуватися В’ячеславу, наскільки він був здатний мислити, прогнозувати. Коли він вже сформував команду, переговорив зі мною, з Михайлом Косівим, ми сиділи і він каже: чує його душа, що будуть арешти. Також ми змінили і місце для друкування. Я ще машинку переносив у Львів. І тоді собі подумав, що мушу мислити логікою чекістів. Вони знали, бо стежили, що я двічі на тиждень, в конкретні години, їжджу у Львів на тренування. То поклав машинку у свою торбину, поміж одяг і рушник. Кинув її на лавці, як завжди. І сів у свій автобус, але зійшов по дорозі і вже пішов шукати адресу, за якою мав віддати друкарську машинку.
В’ячеслав каже, що його пов’яжуть і не виключено, що і наша доля буде такою ж
В’ячеслав каже, що його пов’яжуть і не виключено, що і наша доля буде такою ж. Але підписались на це. Тобто сподівайтеся подарунку від «рідної» влади. Чорновіл сказав, що в нього у сховку підвіконня є матеріали, які він не використав. Якщо арештують його та інших, щоб той, хто залишиться, ці статті використав для нового журналу і написав про арешти. По суті, це були матеріали, які не пішли у черговий номер у травні 1971 року. І бажано, щоб часопис вийшов на Заході. Бо якщо будуть нав’язувати йому, тобто Чорноволу, видання журналу, не матимуть бодай доказів. Бо ні машинки нема, та й журнал вийде аж після арештів.
Український політик і громадський діяч Ярослав Кендзьор. Львів, вересень 2024 року
– Так і було, що у січні 1972 року арештували, а в березні – шостий номер журналу. Тоді, під час другої масової хвилі арештів і В’ячеслава Чорновола, і кількох десятків однодумців, припинилась «співпраця» з Радіо Свобода.
Щоб мати зачіпку, чекісти створили комісію з професорів, академіків
– В акті звинувачення, пред’явленому В’ячеславу Чорноволу, була згадка про його участь в «Українському віснику». Для того, щоб мати зачіпку, чекісти створили комісію з професорів, академіків, лінгвістичну, філологічну, яка мала проаналізувати тексти «Українського вісника». Ця комісія, звісна річ, написала висновок, що ці матеріали, вміщені в антирадянському, націоналістичному, провокативному «Українському віснику», можуть належати В’ячеславу Чорноволу.
Вертеп шістдесятників перед арештом у січні 1972 року
– Чорновіл вже був арештований, арешти і обшуки у його побратимів. І список заарештованих зачитало Радіо Свобода. Тобто ви це зробили, про що просив Чорновіл.
У березні Свобода говорить, що видано новий номер «Українського вісника», шосте число
Ці матеріали часопису були в мене вдома. Я знав, що обшук неминучий і заховав під матрац доньки. Вона ще маленька зовсім була. Таки прийшли і один з кадебістів, який мене викликав, сперся об ліжечко і дивився на дитину. А я тоді запитав, чи маю підняти доньку, щоб вони перевірили. «Та ні, чого ж ви»…., ‒ почув у відповідь.
«Український вісник» Вячеслава Чорновола і Радіо Свобода доклались до падіння Радянського Союзу.
В’ячеслав Чорновіл розмовляє із гірниками шахти імені Поченкова. Макіївка, Донецька область. 1990 рік
– То вже було простіше, тому що в 1988 році в мене з’явилася відеокамера, звісна річ, що така забавка надзвичайно цікава. У мені прагнення до журналістики не вмерло. Але найкращий університет журналістики я пройшов, видаючи «Український вісник» у В’ячеслава Чорновола.
В’ячеслав Чорновіл виступає на мітингу. Крайній праворуч – Ярослав Кендзьор. Львів, 1989 рік
- Влітку 1971 року ЦК КПРС і ЦК КПУ ухвалили постанову «Про заходи протидії нелегальному поширенню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів», які фактично санкціонували другу хвилю арештів.
- 20 січня 1972 року КДБ у доповідній записці звітує ЦК КПУ про свої «успіхи» і, зокрема, згадує «Український вісник», що КДБ «вживає активних заходів з розшуку видавців «Вісника» і запобігання їхньої ворожої діяльності.
- Матеріали самвидаву, які радіостанція отримувала з різних куточків СРСР, у середині 60-х років почав передруковувати і зберігати дослідницький відділ Радіо Свобода. У 1968 році він уперше видав бюлетень самвидаву.
- На початку 1970 року на Радіо Свобода формується окремий відділ, відповідальний за копіювання, зберігання і поширення самвидаву.
- З 1971 року бюлетень «Матеріали самвидаву» виходив регулярно.
Інші публікації про історію Української редакції і Радіо Свобода загалом читайте тут: ІСТОРІЯ РАДІО СВОБОДА
