Боєприпасний голод надовго: чому ЗСУ нічим поповнити запаси для артилерії?

На третьому році повномасштабної війни з Росією Україна, попри підтримку основних держав Європи і США, відчуває постійну нестачу боєприпасів для артилерії. Проєкт Радіо Свобода «Донбас Реалії» розбирався у причинах цього дефіциту – чому він не зникає? Скільки боєприпасів використовує українська армія на фронті? І з якими проблемами стикаються українські військові через неякісні снаряди?

У сутінках броньовик ЗСУ на великій швидкості залітає у Торецьк – місто на Донеччині, на околицях якого вже тривають бої із російськими військами. В якийсь момент він зупиняється і військові, не затримуючись на вулиці, хутко прямують до укриття – зміна розрахунку міномета відбулася непоміченою противником.

«Як заїхали, вже скільки минуло? 10 днів – ми позиції не змінили. Все відбиваємо. Відбиваємо влучним вогнем міномета, артилерії. І піхота наша на «передку» теж відстрілюється нормально. Тобто ми позицію ще не змінили за час перебування тут. Це, як для того напрямку, де противник веде штурмові дії, я вважаю, це показник», – розповідає офіцер сотої окремої механізованої бригади Роман.

Він постійно вдивляється у планшет – у небі катма тепловізійних дронів. Після денної спеки земля гаряча і стежити за пересуваннями згори складно – але пересування штурмовиків противника потрібно виявляти заздалегідь. Часом, за тридобове чергування лише один розрахунок може відкидати зі 120 мм міномета півтори сотні мін – це для мінометника із позивним «Санич» поки рекорд:

«Звісно, це приємно, коли чітко попадаєш в ціль і їх просто роз****єш, – сміється колишній будівельник, – Буває по-всякому: руки, спина, ноги [болять]. До всього звикаєш. Відвикнути – зовсім інше питання».

Щоб стріляти влучно – доводиться докладати зусиль, бо мінометні міни у вояків різні – коли відрізняються виробники, партії, країни – це все потрібно враховувати під час стрільби, розповідає Роман.

«Якісь кучніше [летять], десь більший розліт, скажемо так. Їх багато, навіть не знаю, звідки вони. Що мапа дає – пристрілюємо. Що не дає, то ми самі дивимося, як [летить], і далі ми знаємо, як ці летять, яка в них балістика. […] Залежить [точність] ще від зарядів. Звичайно, міни Сполучених Штатів найточніші. І, на другому місці, я б відзначив наші, вітчизняні міни».

У відповідь на запит Донбас Реалії в «Укроборонпромі» повідомили, що зараз у пріоритеті як виробництво всіх калібрів мін – 60, 82 та 120 мм, так і артбоєприпасів радянського зразка – 122 та 152 мм та західних 155 мм.

За словами головкома ЗСУ Олександра Сирського сьогодні співвідношення у використанні артснарядів на фронті 3:1 на користь Росії. Наприклад, 45 до 15 тисяч у липні-серпні. Водночас, він не уточнив калібри, про які йдеться.

Начальник артилерії 93-ї ОМБр «Холодний Яр» Денис Попов розповів Донбас Реалії, що пік застосування артилерійських гармат в його підрозділі був у 2022 році.

«На серпень місяць 2022 року, я підрахував, що за бойові завдання, які ми виконували на Сумщині, Харківщині та Ізюмі – було десь близько 20 тисяч снарядів. Тоді ми набагато інтенсивніше працювали. Зараз просто немає такої можливості. […] Зазвичай рахуємо це (витрату снарядів – ред.) у боєкомплектах. Якщо зараз, до прикладу, на добу ми використовуємо 0.1 боєкомплекта, а нам потрібно було б, хоча б, 0.7-0.8 боєкомплекта. На добу. Це було б відчутно для противника. Дуже відчутно», – каже він.

Денис у 93-й окремій механізованій бригаді «Холодний Яр» почав служити ще до початку повномасштабної війни. За цей час у його управлінні було багато систем – радянських із різних країн, трофейних, залишених російською армією, а також західних.

«Зараз, в основному, це відбиття штурмів противника. Тому що ми маємо завдання оборони. […] І [нічого] не дивує, бо ми бачили набагато гірше – коли ми воювали з «Вагнером». Коли вони пачками клали особовий склад, ми в день, я так підрахував, десь вбивали – це за день і тільки наша бригада – 40-50 осіб. Кожен день, і це протягом 9 місяців. Можете собі приблизно порахувати, скільки вони мають втрат. Але, в принципі, справлялися з задачею. Я ж кажу, є боєприпаси – артилерія буде виконувати в будь-яку погоду задачу. Головне, щоб були снаряди», – розповідає офіцер.

Зараз у бригаді більше стріляють західними снарядами, ніж радянськими – співвідношення 10:1. На одну з установок M109, яку зараз використовує бригада, екіпаж пересів близько року тому з радянської «Акації», до якої у Віталія, за час служби, набралося невдоволення.

«То може десь соляра потекти, постійно брудний. Тобто бачите – я чистий, – каже він. – Це як, знаєте, порівнювати «Кама» із «Мерседесом», типу щось такого. На багатьох машинах їздив – це добра тачка, що є».

Після кожного чергування бійці чистять ствол гармати. Тут схожа із мінометами історія – цілий набір різноманітних снарядів – і по року випуску, і по країні-виробнику.

«Може бути таке, що 3 одних, 4 інших, 10 ще якихось. Така солянка, іноді, нормальна буває. Дуже рідко, що є 20 штук одних і тих же снарядів. Такого майже ніколи не буває», – каже командир М109 Еммануіл.

Після кожного пострілу «Паладіну» відчищають клин – це потрібно робити завжди, та й якість боєприпасів дуже різниться, додає офіцер:

«Якщо він, грубо кажучи, за****ься, то він не буде вже закриватися, треба буде швидко його обслуговувати. У свій час возили порохи – від них там все чорне, хрін відмиєш потім. Як я розмовляв із командирами – деякі снаряди нормально летять, лягають. Деякі погано просто через те, що снаряди якісь незрозумілі. Ті снаряди, здебільшого, якими вона має стріляти – на тих зарядах, вони завжди нормально лягають. Там коректури швидко відбуваються».

«Якщо ці партії снарядів відрізняються, то, відповідно, ми будемо мати більший час для коригування цих снарядів і, можливо, навіть не буде якісно виконане завдання. Можливо, воно буде виконано на 50%. […] Наприклад, елементарно, відрізняються заряди. 100 грам пороху – це вже означає, що снаряд не долетить певну кількість кілометрів. Один полетить туди, куди потрібно, а інший вже не полетить. Це ще ми не враховуємо всі фізичні якості, балістику цих снарядів. Вона ж теж має певний еліпс розсіювання – скажемо так, розкидання цих снарядів в районі цілі», пояснює проблему начальник артилерії 93-ї ОМБр Денис Попов.

Тобто снаряди від різних виробників і навіть із різних партій летять кожен по-своєму. Не дивлячись на умовний єдиний стандарт і схему боєприпасу – корпус, підривник, вибухова речовина та пороховий заряд, насправді снаряди з різних країн сильно відрізняються – умовна французька, шведська чи британська установка найефективніше стріляє «рідними» боєприпасами. 155-міліметрові снаряди – це один із головних запитів від України західним партнерам.

«Якщо ми подивимося на промисловість загалом, то вона вже наздоганяє потреби у виробництві боєприпасів. Але варто вивчити, чиї потреби поповнює західна промисловість. Виробництво снарядів для України є важливим, і це пріоритет для багатьох компаній. Але вони також зосереджені на необхідності поповнення національних запасів.

Тому що деякі країни віддали все, що мали. А потім вони купили ще трохи та віддали все це. Отже, є, свого роду, конкуруючий попит, який є результатом багатьох років підтримки мінімальних запасів. Якби все західне виробництво було зосереджено на потребах України, то в української армії снарядний голод був би меншим. І ось чому я думаю, що це справді чудово читати, що Україна почала відновлювати свою власну оборонну промисловість, щоб вона могла також виробляти свої власні боєприпаси», – каже Сем Кренні-Еванс, асоційований науковий співробітник Royal United Services Institute.

«В Європі три найбільших центри, які працюють у виробництві боєприпасів – це німецький, будемо умовно казати, центр, – Rheinmtall, це французький центр – Nexter і Urenko, і це норвезько-фінська компанія Nammo. Я не кажу про чеські компанії – Чехія так само просувається в цьому, є болгарські боєприпаси.

І Україна вже налагодила виробництво, але, все ж таки, компоненти їй потрібні і вона отримує їх ззовні. Йдеться лише про опанування Україною певних технологій, а не виробництва компонентів. Як сказали в компанії Nammo на початку цього року – фізичне розширення виробничих потужностей не означає, що буде різке збільшення виробництва боєприпасів в цілому», – описує ситуацію у галузі виробництва в Європі Валентин Бадрак, директор Центру дослідження армії, конверсії та роззброєння.

Чому бракує боєприпасів? Чинник, який найбільше впливає на виробництво боєприпасів зараз – нестача артилерійського пороху чи нітроцелюлози. Це оброблені сірчаною та азотною кислотою спеціальні сорти бавовни – підприємства, які цим займалися раніше, були у багатьох європейських країнах у 90-х, Але заводи закрили, бо тоді впав попит на порох. А сьогодні виробництво відновити дуже складно, тому що воно сильно шкодить екології – для європейців це важливий аргумент. Останніми роками у країнах переважно покладалися на постачальників нітроцелюлози з інших держав.

«Левову частину нітроцелюлози для європейських підприємств постачав Китай. Але, як ми знаємо, виникла величезна проблема на початку цього року з Китаєм. Із чим це було пов’язано? Фактично з початком торговельної війни між західним світом та Китаєм. Вона почалася десь у грудні, коли відповідні чиновники Сполучених Штатів і Японії домовилися обмежити Китай у компонентах мікроелектроніки. Потім з китайського ринку пішли дуже потужні компанії, зокрема з Нідерландів – компанія, яка домінує у друці найпотужніших чіпів. […] Китай припинив майже повністю постачання нітроцелюлози, а на цьому тлі збільшив постачання в Росію. І Росія в цьому питанні в більш вигідній ситуації – вона отримує це від Китаю, а ще дуже багато від Узбекистану – 90% узбекського експорту бавовни прийшлося на Росію», пояснює проблему Валентин Бадрак.

Попри те, що нітроцелюлоза отримується з бавовни – природного матеріалу, його виробництво не так вже й просто збільшити у короткостроковій перспективі, детально розповідає Сем Кренні-Еванс.

«Ви можете побачити деякі проблеми, пов’язані зі спробами збільшити доступність цього матеріалу, – каже він. – Отже, насіння має бути посаджене і пророщене, що займає від двох до трьох тижнів, потім воно має вирости і розвинутися у повноцінну рослину – це від чотирьох до шести місяців. Воно має дозріти, щоб виростити бавовняні волокна – це може тривати ще кілька тижнів. Збирання врожаю може забрати тижні залежно від розміру врожаю. А потім волокна повинні бути відокремлені від насіння на бавовняній машині. Цей процес не займає багато часу, це можуть бути дні, якщо це великий урожай. Але ви можете зрозуміти, що протягом всього цього життєвого циклу, насправді, немає великого простору для прискорення виробництва бавовни. Тому ви можете реально збільшити тільки кількість бавовни, що вирощується як спосіб збільшення поставок в ланцюжок поставок».

Неякісні снаряди в ЗСУ Через брак сировини для виробництва боєприпасів і спустошених складів на Заході Україна, щоб її артилерія завжди стріляла, змушена використовувати буквально зоопарк снарядів. Звідки вони – офіційно не озвучують. Але, наприклад, телеграм-канал СПЖ «Водограй» відстежує географію – і водночас із боєприпасами від Заходу на фронті є снаряди з Індії, Пакистану, Туреччини, Ірану та інших країн.

Походження деяких боєприпасів не вдається встановити на їхній зовнішній вигляд. Різноманітність стосується буквально всієї лінійки – мінометних мін, танкових та артснарядів – як західних, так і радянських копій, виготовлених за кордоном. У 93-й ОМБр, до прикладу, артилеристи мали досвід роботи зі снарядами з 6-7 країн. Якість – різниться, каже Денис Попов.

«Дуже «гуляє». Є країни, які постачають і якість дуже погана – ми маємо проблеми, наприклад, з відривом стволів, з детонацією снарядів в каналі ствола, відривів дульних тормозів. […] Я, напевно, скажу, що в нас немає вибору. Ми не можемо собі дозволити… Наша основна задача, щоб не розірвалось в стволі, і щоб не постраждала техніка і особовий склад. В нас немає вибору. Ми працюємо всім, що нам дають», – каже він.

У такій ситуації якість боєприпасів складно відстежити. Наприклад, як їх виготовляли? Якщо боєприпаси старі, то як довго їх зберігали і в яких умовах? Як перевозили? Чи не відсирів порох? Чи справний підривник? На такі запитання не завжди можна знайти відповідь. І при цьому артилеристам треба не просто стріляти, а розуміти, як летить снаряд і чого від нього очікувати.

«Не буду називати самі снаряди, партії і тому подібне, але стикались ми з такою проблемою, якщо траплялися нам неякісні боєприпаси, – вони не наносили втрати противнику. Тобто снаряд міг розірватися біля противника і не нанести йому ніяких втрат. Просто контузити його і все. І то, малоймовірно це, якщо він заліг. Ну, наприклад, бували такі випадки, коли снаряд падав прямо біля противника і йому не нанесло втрат. І були такі випадки, коли з радянської системи, наприклад «Акація», снаряд падав в 30 метрах і противник втратив кінцівки», – на прикладах описує проблему Денис Попов.

Якість окремих снарядів справді викликає запитання – передовсім йдеться про ті боєприпаси, які зберігалися протягом багатьох років, а вже потім потрапили в Україну.

«Ті боєприпаси, які Сили оборони отримують за чеською ініціативою, я передбачаю, що їх не перевіряють і не робляться роботи з їх відновлення або, принаймні, тестування. І тому відбуваються ці випадки, про які ви згадали. […] За великим рахунком, боєприпаси, якщо отримуються від третіх країн, особливо якщо це африканські країни – ми ж не можемо гарантувати, що вони зберігалися саме в таких умовах, яких потербує зберігання боєприпасів. Тому це питання дуже складне», – каже Валентин Бадрак.

Випадки нештатного спрацювання або неспрацювання боєприпасів – це незначна частина тих тисяч снарядів, які щоденно вистрілюють на полі бою в Україні. Адже масовість виробництва часом пошіршує його якість.

Для Росії ситуація зі снарядами, які розривають стволи, не влучають в ціль або просто неспрацьовують ще більш критична через постачання боєприпасів із обкладених санкціями Північної Кореї та Ірану. У той же час навіть неякісні снаряди дають Росії перевагу у кількості випущених артснарядів.

«Ми знаємо що у росіян є проблеми з контролем якості. Боєприпаси, які зберігалися в ящику на землі з 1970-х чи щось таке. […] Є й інші проблеми, коли деякі корпуси не заповнені належним чином. Якщо ви розмістите вдвічі менше вибухової речовини – вибух не пройде через корпус снаряда належними чином. В ідеалі ви очікуєте, що після детонації снаряд перетворюється на крихітні фрагменти, які майже неможливо побачити. І ці фрагменти летітимуть дуже, дуже швидко».

«Що, якщо у вас немає потрібної кількості вибухівки? В одному випадку я бачив, як снаряд розірвався на три частини. Якщо ви на шляху цих трьох уламків – це дуже погано, так, але така імовірність дуже незначна – вони можуть полетіти у будь-якому напрямку з місця розриву оболонки. […] Вони відновлюють снаряди, які мали б бути списані. […] Тож ви можете уявити, що всі ті питання контролю якості, які ми обговорювали, лише щодо західних боєприпасів… Правда, у всіх цих країнах я б помножив їх на 10. Вирішити це було б величезним викликом», – зазначає Сем Кренні-Еванс.

Боєприпасний пріоритет для України FPV-Дрони вже довгий час врівноважують нестачу артилерійських боєприпасів для української армії. Тепер це ціла індустрія – і більшість українських підрозділів мають невеликі лабораторії, де дрони з коробки готують до бою – тут їх треба підключити, перевірити і, як правило, паяти.

«Якщо дуже багато штурмів, того всього, то треба дуже багато тоді готувати. Тоді робочий день одразу росте, наскільки треба. Якщо більш спокійний, то все одно підготовлюється з запасом – на всяк випадок. Бо, знову ж таки, штурмів ніхто не відміняв. І краще бути підготовленим завчасно, ніж потім поспіхом пробувати щось вирулити», – каже боєць 24 ОМБр Тарас.

Але FPV або квадрокоптер – лише платформа і, для перетворення у зброю, їй потрібен боєприпас. Їх теж роблять на місці. Військовослужбовець Ігор цим займається кілька місяців. Каже, на підготовку найпопулярнішого для FPV боєприпасу – кумулятивної гранати ПГ-7, потрібно 20 хвилин.

«Я вже руки, як кажуть, наловчив. Це перші рази важко було. Не вдавалося. А потім воно, з часом, як в кожній роботі – підбираєш собі інструмент і все», – зазначає він.

Додавши до боєприпасу надрукований на 3D-принтері корпус, заповнений металом, бійці отримують вже уламковий снаряд. Саме надруковані корпуси зараз дуже активно використовують для створення боєприпасів під БПЛА, каже Ігор.

«Мені розказували, що вразили одразу до чотирьох противників таким снарядом», – додає він.

Але корпус ще треба заповнити вибухівкою – і тут використовують все, що можливо – пластид з установки розмінування, американську C4, вибухівку з протитанкових і протипіхотних мін – для цього доводиться розбирати і міни, і боєприпаси. Це небезпечно, але доводиться так робити, допоки не з’явиться достатньо промислових боєприпасів для БПЛА. Розпилюють навіть дефіцитні артилерійські боєприпаси. Боєць Руслан, до прикладу, діставав суббоєприпаси із касетного 155 мм снаряду.

«Там є просто такі речі, яких немає в доступі, – каже він. – Щоб нам давала бригада такого роду елементи або вибухівку таку. Запальничок так званих. Тобто з боєприпас касетного запального типу. На 15 FPV легко вистачає. А то і більше. Тобто це значно ефективніше використовується, але це небезпека, це час. Не так вже й багато їх дають – вони теж працюють ними. Є обмін. Ми щось їм даєм, вони нам і таким чином один одному допомагаємо нищити ворога».

Але боєприпаси для малих БПЛА – це пріоритет лише для українського ОПК, кажуть експерти. Захід сконцентрований на виробництві снарядів калібром 155 мм. Якщо до 2022 року такий боєприпас коштував близько 1000 євро, то зараз, зважаючи на попит, один із європейських концернів, той самий виріб пропонує вже за 8000 євро. Тому Україні важливо мати власне виробництво – нещодавно ліцензію на 155 мм Україні продав норвезько-фінський концерн Nammo. Але для закритого циклу виробництва потрібні ще більші потужності, каже Валентин Бадрак.

«Ми кажемо про нарощування технологічного процесу. Про нарощування технологічних можливостей, але це ніяк нас не убезпечить від дефіциту критичних компонентів – це нітроцелюлоза і ракетне паливо. […] Скажімо, Rheinmetall прийшов у Литву, в Південну Африку, купив там виробничу потужність. Так само і в Україні той самий Rheinmetall готовий організувати виробництво. Зараз, ми знаємо, набуває рис або обертів тренд створення європейської оборонної достатності – і Україна тут може і має тут інтегруватися в цю систему», – зазначає Бадрак.

На початку вересня Пентагон опублікував показовий звіт із даними про виробництво боєприпасів у США. Наразі промисловість видає 40 тисяч снарядів у калібрі 155 мм на місяць, хоча у планах, до осені цього року, представники армії США хотіли досягти показника у 80 тисяч боєприпасів. Але навіть для снарядів, що виробляються, недостатньо метальних зарядів – простими словами пороху. На місяць у Сполучених Штатах його виготовляють трохи менше, ніж для 14 з половиною тисяч пострілів.

«Росія має на меті виробити понад 1 мільйон артилерійських снарядів. США та Європа, умовно, також поставили собі за мету виробити близько мільйона снарядів цьогоріч – і це лише для артилерії, насамперед у калібрі 155 міліметрів. Для Росії це 152 міліметри – за прогнозами вони вироблять понад мільйон пострілів, а також близько 800 000 122-міліметрових снарядів».

«Не кажучи вже про боєприпаси для танків, боєприпаси для стрілецької зброї та мінометів, які всі ці країни також планують виробляти, не кажучи вже про цивільну сферу набоїв для стрілецької зброї. […] Безперечно, необхідно враховувати безпеку ланцюжків постачання. Китай, можливо, був надійним партнером у минулому щодо певних компонентів, але я вважаю, що потрібно досить виважено обговорити питання про те, якими повинні бути постачання сировини, до прикладу, для ключових боєприпасів», – каже Сем Кренні-Еванс.

Кількість артилерійських снарядів, що виробляються на Заході, сильно зросла у порівнянні з початком 2022-го. Втім, тепер для випуску боєприпасів не вистачає вже сировини. Щоб вирішити цю проблему, потрібно ще більше часу. Тому дефіцит боєприпасів залишиться проблемою для української армії. Чи буде ця проблема такою ж суттєвою для російської – залежить від Заходу. Лише там можуть вплинути на постачальників сировини – щоб цей дефіцитний ресурс не опинився в Росії.