«Ненавиджу, коли запитують: «Коли це все закінчиться?». Історія бійця тероборони на псевдо «Малюк»

Був менеджером і боксером – став бійцем. За два з половиною роки війни пройшов шлях від стрільця до командира роти. Це – про Віктора на псевдо «Малюк», військовослужбовця 128-ї бригади Сил територіальної оборони ЗСУ. Він – доброволець. До лав тероборони долучився в перші дні повномасштабної війни, доти військового досвіду, каже, не мав.

Про свою службу у війську, сподівання і мрії, а також про те, які фрази цивільних найбільше зачіпають військових, – напередодні Дня територіальної оборони Віктор «Малюк» розповів Радіо Свобода.

36-річний Віктор народився на Миколаївщині, вищу технічну освіту отримав у Кропивницькому, в останні кілька років жив у Дніпрі. Розповідає: працював менеджером із закупівель запчастин для вантажівок, займався боксом. Вони з дружиною Катериною, ділиться Віктор, будували плани на майбутнє: створити власний бізнес, народити дітей. Але все це зламала війна.

Віктор згадує, як 24 лютого 2022-го вранці він прокинувся за годину до того, як мав продзвонити будильник.

«Ми з дружиною одночасно полізли в інернет і зрозуміли: почалася [масштабна] війна. Я одразу сказав, що піду у військкомат. Дружина попросила не йти хоча б один-єдиний день. Паніки не було, дружина почала збирати речі та документи – «тривожну валізку» для себе, але вона так і не поїхала нікуди, розпочала волонтерити», – розповів Віктор.

«Ти дядько здоровий – будеш кулеметником» 25 лютого він поїхав до одного з районних військкоматів, але отримав відмову, бо не мав дніпровської реєстрації, так само – і в іншому. Тоді чоловік записався до дніпровської тероборони.

«Мені сказали: «Ти дядько здоровий – будеш кулеметником. Я сказав, що не маю досвіду. Сказали: «Несташно, тебе всьому навчать». Записали кулеметником. По факту, кулеметником я так і не став», – говорить військовий.

Далі була служба: спершу звичайним стрільцем, вже за місяць – гранатометником, згодом – командиром відділення, потім – взводу, зрештою – роти. Майже два роки, каже він, виконував бойові завдання на Донеччині.

«Майже два роки я практично безвилазно жив в окопах. Майже два роки ми тримали оборону – Старомайорськ, Велика Новосілка, Рівнопіль. Саме через наші позиції 2023 року починався контрнаступ. Коли на другий день штурмів бригада, яка через нас проходила, не змогла далі просуватися, ми отримали наказ: далі штурмуємо – ми. І мій підрозділ, мої бойові побратими і я, набирали штурмові групи й заходили в той же Рівнопіль, пізніше – в Старомайорськ», – згадує тероборонівець.

Перший рік служби, говорить військовий, він не говорив батькам, що у війську. Казав: волонтерю. Коли йшов на завдання, попереджав, що нібито заїздить у населений пункт, де немає зв’язку, – щоб вдома менше хвилювалися.

За час служби Віктора у ного було кілька контузій. Та належно, зізнається, не лікувався, бо не хотів полишати побратимів.

«Наприкінці весни 2023-го нашу позицію, де ми несли бойове чергування, ворог обстрілював з артилерії близько чотирьох годин без зупинки. Якщо чесно, я думав, що це вже все. Ми чудом вийшли звідти тільки контужені. Тієї ночі я прибув зі своєю групою до медпункту нашого батальйону, і в чергове сварився з лікарями, відмовляючись від госпіталізації. Але тут же мені стало зле і я втратив свідомість, вперше в житті. Ну і тут вже мене госпіталізували. 10 днів провів у лікарні, потім ще був – період відновлення. Зараз в моєму підрозділі немає бійця, в якого б не було контузії. На жаль, деякі військові медики з високих кабінетів говорять, що контузії – це не поранення. Хоча від них дуже відчутні наслідки. Це і постійні головні болі, і провали в пам’яті, і тремор в руках, і багато іншого», – каже боєць.

«В принципі тероборона була створена для захисту територій, де вона формувалася. Але зараз у службі немає жодної різниці з іншими підрозділами, є – лише в комплектуванні. Тероброна – як нелюбима дитина: в останню чергу нас комплектують, хоча завдання ми виконуємо ті самі, що й інші війська. Територіальний принцип комплектування наших підрозділів не зберігся. Наша бригада формувалася в Дніпрі, але зараз у моєму підрозділі, наприклад, служать хлопці з Сум, з Закарпаття, з Чернівців, з усієї України», – зазначає Віктор Малюк.

Ненавиджу, коли запитують: «Коли це все закінчиться?» Удома на Віктора чекає дружина, вона – волонтерка, розповідає чоловік. Катерина допомагає його та іншим підрозділам з технікою та спорядженням. У відпустці, каже Малюк, він був близько двох місяців тому. З цивільними загалом, зізнається, йому спілкуватися все важче. Є фрази, каже, які дуже зачіпають.

«До цивільних ставлюся – «рівно» . Хоча стараюсь уникати великих скупчень людей, де почуваюся некомфортно. Неприємно було одного разу, коли я по формі йшов з папкою документів, зустрічні чоловіки мало не тікали, думаючи, мабуть, що я з ТЦК. Багато людей відводять очі…. За два з половиною роки війни, таке враження, ми із героїв стали якимись прокаженими. Ще бісять – навіть, не ухилянти, а ті, хто кричить, що вони нікому нічого не винні і ще й радіють, коли хтось тікає за кордон, коли палять військовим авто і так далі. Вважаю, що кожен має бути дотичним до майбутньої перемоги! Заїжджена фраза – «або ти у війську, або ти – для війська». Ненавиджу, коли запитують: «Коли це все закінчиться?», «Як там у вас?» . І ще коли кажуть: «Якщо щось треба, звертайся». Той, хто справді хоче допомогти, питає, що конкретно привезти або на яку карту скинути кошти», – говорить Віктор.

Позивний Віктора «Малюк» виник ще у цивільному житті. Так його називав старший брат та близькі друзі.

«А коли в центрі комплектування сказали, що в кожного має бути позивний, я нічого не вигадував. До речі, у мене старший брат з початку 2023 року також в ЗСУ, але на іншому напрямку», – додає він.

Його найбільша мрія, ділиться тероборонівець, – перемога України у війні. Опісля, каже він, у війську себе не бачить.

«Я два з половиною роки на війні, але досі не вважаю себе військовим. Війна закінчиться, як тільки скажуть, що все, перемога, – я одразу буду вважати себе цивільним. Я хочу ще пожити для себе, для своєї родини. З бойовими мистецтвами, щоправда, доведеться зав’язати – через контузії. А зараз – я вважаю, що нам випала честь по-справжньому вибороти незалежність», – зазначив Віктор.