«Пропаганда робить з людини предмет». Як працюють журналісти у час війни?

Неочікувана поява колишнього військовополоненого, правозахисника Максима Буткевича, розмова про пошук справедливості, штучний інтелект на українській стороні та на стороні країни-агресора, про те, як писати про окуповані території і військовополонених – у Києві відбулася конференція «Медіадні», яку традиційно проводить Премія імені Георгія Гонгадзе.

Медійники намагалися проаналізувати разом зміни, які переживає ринок ЗМІ в Україні за останній рік і зрозуміти, яким чином про українську війну зараз найточніше розповідати світові. Фахова конференція тривала з 14 по 16 листопада – і ці дні були сповнені дискусій, відкриттів і вражень.

У приміщенні Києво-Могилянської бізнес-школи відбулося 6 дискусій і одне публічне інтерв’ю за участі медійників, учасників та лауреатів Премії імені Гонгадзе. Всі вони так чи інакше стосувались військової тематики. І в багатьох – мова заходила про спільні теми.

Гість, якого не сподівалися побачити Найбільшим здивуванням останнього дня конференції був виступ Максима Буткевича, колишнього військовополоненого, правозахисника і журналіста, який не так давно повернувся в Україну в рамках обміну «95 на 95».

В ексклюзивному коментарі для Радіо Свобода Максим Буткевич розповів, що прибув на конференцію буквально з потяга.

«Попередні чотири тижні я перебував в реабілітаційному центрі, – каже він. – Це важлива частина повернення тих, кого щойно звільнили з полону. Але це накладає певні обмеження насамперед на участь у заходах. Ми намагалися зрозуміти, чи всі процедури – не стільки медичні, скільки адміністративні – буде завершено, чи встигну я».

Буткевич також зауважив, що ще не встиг заглибитись в контекст медійного поля: «Я ще не достатньо впевнений, щоб сказати: змінилося те чи змінилося це. Зміни відбулися, безумовно, з того, що я бачив і чув».

Де закінчується суспільно важлива інформація і починається травмуюча? Одне із найбільш гострих питань в Україні, як виявилось – поняття «медіатравми» чи травми свідка. В умовах постійних ракетних обстрілів і щоденних загроз – українському журналісту доводиться зважувати між суспільним інтересом і зайвою деталізацією чи емоційністю. І це все в умовах широкого доступу до інформації.

«Очевидний виклик – широкий розголос трагічних подій. Ми не можемо вимагати дотримання журналістських стандартів від соцмереж, – каже журналістка і медіаменеджерка Тетяна Трощинська, – але професійні стандарти і в цих умовах не перестають діяти».

І серед професійних ЗМІ, насправді, дотримання цих стандартів на досить високому рівні, стверджує Оксана Романюк, директорка Інституту масової інформації.

«Зі списку українських топ-медіа – хіба одне-два публікує шокуючий контент. Якщо обійти такого роду фото чи відео неможливо, ми рекомендуємо ставити в заголовки маркування про аудиторію віком від 18 років», – додає експертка.

Окрім того, вона нагадує, що фахівці Інституту радять публікувати прижиттєві світлини загиблих. Так етичніше.

Дуже велике значення має зосередження на сухому фактажі. Адже дуже часто саме інтерпретації та емоційність тексту може ранити, стверджує соціальний психолог Ілля Бачулін.

Він же каже про те, що травму інформацією часто недооцінюють. На жаль, українських досліджень на цю тему поки не існує.

«Після одного із найсвіжіших випадків стрілянини в школі, у США проводили дослідження. 3-5% опитаних людей, які дізнавались про цю подію зі ЗМІ, не знали жертв і не були на місці події, але мали ознаки травмування інформацією», – зазначає Бачулін.

Голий співак, якого ніхто не любить Одразу на кількох панелях мова заходила про штучний інтелект – відео, фото і новини, які генерує нейронна мережа. Ці технології значно ближчі, аніж може здаватись. У першу чергу – це картинки, яких зараз так багато в соцмережах. Впродовж останнього року експерти наголошують – ці штучні фото можуть нести чимало шкоди.

«Ми зараз досліджуємо це явище, яке називаємо «Голий співак, якого ніхто не любить». Ви точно бачили такі картинки із підписами: «Шкода, що це фото збере менше лайків, ніж фото якогось голого співака». Розміщення цих акаунтів, в основному, Індонезія, Вірменія, і часто вони просто паразитують на емоціях. Ми дуже закликаємо не реагувати. Вас провокують на коментарі і реакції, задля просування сторінки», – зазначає Ігор Розкладай, юрист, член Незалежної медійної ради. І додає, що ці шахрайські схеми зараз досліджують і журналісти, і юристи.

Діпфейки проти представниці міністерства Особливе значення штучний інтелект і згенеровані відео мають в питанні дезінформації. Про це нагадав, зокрема, Георгій Тихий, речник МЗС, в публічній дискусії про дезінформацію. Він розповідає, що ці технології доволі часто використовують на російському боці. На щастя, вони поки що рідко бувають гарної якості, тому їх легко викрити.

Але є технології штучного інтелекту і на українському боці. Наприклад, Міністерство закордонних справ України навесні запустило проєкт, який назвали «цифрова представниця».

«Її звати Вікторія Ші – вона офіційна цифрова особа. Але ми зіткнулися з тим, що українські ЗМІ не готові були до її появи, ми прямо вмовляли колег її використовувати», – зауважив Георгій Тихий. Реакція на згадку Вікторії Ші серед представників медіа підтверджує це.

«Ми не знали, як її титрувати», – зізналась Роксолана Лісовська, очільниця відділу міжнародних новин Суспільного. Але не це – найбільша проблема. Судячи із реплік із залу, найбільше колег насторожує питання щодо достовірності інформації під час комунікації з цифровим представником МЗС.

«Відповідальність за ці слова несе міністерство, несу я, тому що я прописую їй ці слова. А озвучити їх можу не завжди. У нас всього чотири людини в пресслужбі», – додає Георгій Тихий.

У пошуках справедливості Питання ролі медіа у розслідуваннях воєнних злочинів особливо гостро стоїть перед журналістами зараз. І тут все частіше звучать ноти розчарування.

«Ми усвідомлюємо, що кількість скоєних воєнних злочинів настільки велика, що розглянути всі у найближчий час – надзвичайно важко. Віри у те, що воєнні злочинці будуть покарані, стає все менше», – зауважила Інна Білецька, шефредакторка редакції розслідувань Суспільного.

Медійники згадують, що усе частіше свідки і постраждалі від воєнних злочинів не хочуть свідчити, бо не бачать реальних кейсів, коли винні несуть покарання.

Ангеліна Карякіна, співзасновниця «Лабораторії журналістики суспільного інтересу», припускає, що, можливо, транслювати великий процес, як це було в Нюрнберзі після Другої світової війни, зараз малоймовірно. Цю функцію поки будуть виконувати малі обласні суди, які виносять вироки воєнним злочинцям заочно.

Хоча журналіст Данило Мокрик припускає, що питання правосуддя журналістів має турбувати менше, аніж процес фіксування злочинів.

«Ми як журналісти-розслідувачі не ставимо перед собою завдання правосуддя. Моїм судом і правосуддям є – мої глядачі, я звертаюся до них», – каже він.

Зберегти тонкі зв’язки з людьми в окупації Останній день конференції завершився відкритим інтерв’ю журналістки Радіо Свобода Власти Лазур із Наріманом Джелялом – українським кримськотатарським політиком, викладачем і колишнім полоненим.

В ексклюзивному коментарі для Радіо Свобода Наріман зізнався що перед цією розмовою дуже хвилювався, адже виступати в такому форматі і перед колегами – непросто. І додав, що вважає «Медіадні» – дуже професійним заходом.

«Дуже важливо обговорювати ці питання і досягати спільного бачення. Бо важливо працювати на якихось спільних принципах чи розумінні того, як ми можемо захистити нашу державу. І на інформаційному тлі також», – каже Наріман.

Він вважає провідним для українських медіа питання висвітлення теми окупованих територій, але звертає увагу на спосіб подачі цієї інформації та застерігає: «Дехто сьогодні намагається трохи хайпонути на цій темі і заробити собі бали, але зруйнувати ці дуже тонкі зв’язки з людьми на окупованій території».

Про вічну втому від війни Не могли медійники обійти і питання висвітлення української позиції в світі. І тут часто звучала невтішна констатація фактів.

Ольга Руденко, головна редакторка Kyiv Independent, припускає: цьому сприяє спосіб подачі інформації від українського війська.

«Люди в Європі питали мене: а у вас досі є війна? Мене це шокувало. Частково це через те, що для журналістів є таким важким доступ до фронту. Я питаю своїх знайомих там , вони кажуть, що так відбувається, бо немає перемог, ми не можемо показувати, що все погано. А це призводить до того, що Україна зникає з інформаційного порядку денного», – зауважила вона.

Погоджується з колегою і Гуллівер Крегг, кореспондент «France 24». Він стверджує: російські джерела транслюють новини з фронту швидше, українські ж, мовляв, до останнього повідомляють, що все впорядку.

«Навпаки, щира комунікація має дати Заходу реальні факти: хлопці, якщо ми не виграємо, ми програємо. Ми разом в спільній халепі. Це стосується не тільки нас», – зазначив Крегг.

Але недоліки в українських медіа значно кращі від «ідеальної прикрашеної правди, каже Максим Буткевич. І згадує, як в перші дні після повернення чув від рідних про жорсткі заголовки української преси.

«І це прекрасно, кажу я. Бо той бік, по телевізору, який ніколи не вимикався в колонії, були тільки хороші новини. Та пропаганда ворога спрямована на те, щоб у людини не було свободи і щоб вона припиняла бути людиною в повній мірі цього слова. Всеохопна пропаганда робить з людини предмет», – додав Максим Буткевич.

• Премія імені Георгія Гонгадзе – одна з головних відзнак для професійних журналістів в Україні. Заснована у 2019 році Українським ПЕН у партнерстві з родиною Георгія Ґонґадзе, Києво-Могилянською бізнес-школою та виданням «Українська правда». Лауреатами Премії в попередні роки стали Вахтанг Кіпіані (2019), Павло Казарін (2020), Мирослава Барчук (2021), Мстислав Чернов і Євген Малолєтка (2022), Богдан Логвиненко (2023). У 2022 році також Спецвідзнаку посмертно отримав фотожурналіст Макс Левін.
• Перша конференція «Медіадні», організована Премією відбулась в 2020 році.