“Щоб вижити… я ловив горобців”. Як українські селяни виживали під час голоду 1946-1947 років

Підпис до фото, У четверту суботу листопада в Україні вшановують пам’ять жертв голодоморів

• Author, Станіслав Цалик, історик
• Role, для ВВС Україна
• 23 листопада 2024

В День пам’яті жертв голодоморів згадуємо людей, які страждали під час третього радянського голоду 1946-1947 років – тих, кому пощастило вижити, і тих, хто не пережив те лихоліття.

По завершенні Другої світової сільське господарство УРСР опинилося в тяжкому стані. Але проблеми можна було подолати, якби московський уряд був на це налаштований.

Про які саме труднощі йшлося? Посівні площі, порівняно з 1940 роком, скоротилися на 40%. Середня врожайність зернових зменшилася в чотири рази, а валові збори – втричі. Майже половина колгоспників не мали корови, а кожен п’ятий – не тільки корови, але й свиней, курей тощо.

До цього додалися бездощів’я 1946 року та нестача робочих рук, адже під час війни більшість чоловіків були мобілізовані.

Частина з них загинула на фронті, а серед тих, хто повернулися, було чимало людей з інвалідністю.

Селяни очікували, що радянська влада проведе реформи: розпустить колгоспи-радгоспи й дозволить нормально жити й працювати. Ходили чутки, ніби “вождь і учитель” підписав відповідний наказ, просто його ще не оприлюднили.

Без хліба

Але Сталін не збирався нічого змінювати. Навпаки, взявся люто закручувати гайки. 27 вересня 1946-го вийшла партійно-урядова постанова “Про економію у витрачанні хліба”, за якою з 1 жовтня селян позбавили продовольчих карток. Тобто відрізали від гарантованої державою мінімальної пайки хліба.

Цього здалося замало. Аграріїв почали обкладати високими податками. Протягом року кожен двір мусив здати державі 400 літрів молока, 200 яєць.

На приймальному пункті часто людей обдурювали, мовляв, ваше молоко не дотягує до необхідної жирності 3,3%, тож доводилося здавати десь 600 літрів. А якщо не маєш певного продукту (не тримаєш корову чи курей), то купуй і принеси. Також запровадили норми здачі яловичини, картоплі, кукурудзи, буряка тощо.

Підпис до фото, Коні, які померли від голоду Хто не здасть, буде затаврований за “антигромадський, паразитичний спосіб життя”. Далі застосують статті Адміністративного кодексу, коли йшлося про виселення, або Кримінального кодексу – табори.

Квитанції та облігації

Додатково селян брали за горло, змушуючи “добровільно” купувати державні облігації (позика на відбудову народного господарства), тобто викласти від 800 до 2000 рублів, а також сплачувати дорожній податок у розмірі 1500–9000 рублів. Сума залежала від двору і матеріального стану.

Траплялося, люди, доведені до відчаю, ховалися, щоб не купувати облігацій. Наприклад, у селі Каховського району на Херсонщині одна колгоспниця раптом зникла. Дали команду: шукати. Нарешті її знайшли… в порожній діжці. І таки примусили придбати облігації на останні гроші.

Підпис до фото, Тих, хто не сплачував повністю продовольчий податок, зображали ледарями, ґаволовами і соціальними паразитами. “Перець”, №7, 1946 р. Художник О. КозюренкоКожен, хто мав 16 і більше років і не був батьком чи матір’ю, сплачував “податок на бездітність”, навіть якщо не перебував у шлюбі.

Підпис до фото, Облігація 1947 р. на суму 500 рублів. Також були на 25, 50 і 100 рублів. Людей примушували брати кілька облігаційЦим обдираловка не обмежувалася. Урядовці районного масштабу часто прокручували наступний фінт. В село приїжджає ревізія, і всі колгоспники мають перед нею звітувати квитанціями, які вони одержували за останні півтора-два роки при здачі молока, яєць, м’яса, овочів.

А хто загубив (таких було чимало), той здавав ще раз. Або сплачував грошима.

Радянська кріпаччина

Колгоспники почали недоїдати. Станом на 1 червня 1947 року в УРСР нараховувалося понад 860 тис. селян, хворих на дистрофію. Найбільше – у Вінницькій, Київській та Харківській областях.

Виснажені люди вживали м’ясо дохлих тварин, що призвело до вибуху епідемії тифу. Хто мали сили, тікали з колгоспів.

Щоб зупинити масові втечі, уряд УРСР спільно з ЦК КП(б)У видали 4 червня 1947-го постанову “Про неорганізований відхід колгоспників”, заборонивши всім підприємствам і установам брати на роботу селян без письмового дозволу колгоспу.

Вісім років таборів

Того ж дня вийшла ще одна постанова. Президія Верховної Ради СРСР своїм указом “Про кримінальну відповідальність за розкрадання державного та громадського майна” запровадила кару до 8 років таборів за “крадіжку, привласнення, розтрату або інше розкрадання колгоспного, кооперативного чи іншого майна”.

Фактично це був аналог сумнозвісної постанови 1932 року про “п’ять колосків”. На Дніпропетровщині селянку, яка несла кілька качанів кукурудзи голодній дитині, запроторили на 8 років до ГУЛАГу. Там жінка загинула.

Ще більше люди боялися місцевих активістів, які, на відміну від пересічних колгоспників, не голодували. В артілі ім. Молотова (Кілійський район Ізмаїльської області – нині Одещина) активісти спіймали двох односельчан з краденим зерном. Їх за згодою голови колгоспу підвісили за ноги головами вниз і забили до смерті. Свої – своїх.

Рятували ховрахи і горобці

Після розвалу СРСР дослідники почали записувати усні спогади тих, хто вижив під час третього голоду. Ось деякі свідчення про способи виживання, записані студентами Києво-Могилянської академії.

Віра Гарбуз, село Хайновка Олександрійського району на Кіровоградщині: “Зима 1946 р. була сніжна, а влітку неврожай. Що ми їли? Мати з батьком (нас, дітей, було троє) приносили з колгоспних полів колоски, кукурудзу, буряк (та й ми помогали), ще вибирали зерно з мишачих нір, з нього мати пекла хлібці. Пекли цукрові буряки, їли городину”.

Тамара Івченко, село Підгородня Первомайського району Одеської (нині Миколаївської) області: “Ми перебивалися овочами з городу (мали 15 соток), молоком. Розривали нори ховрахів, вибирали звідти зерно. Мати терла його на крупу і варила ріденьку кашку”.

Підпис до фото, Ось так, впевнено і з короваєм, виглядали колгоспники на пропагандистських плакатах. Художник М. Соловйов, 1947 р.Олексій Воробйов, село Гришино Червоноармійського району Донецької області: “Щоб вижити, я вилазив узимку на стріху, ловив горобців. Весною 1947 року був жахливий голод. Люди їли саму траву та ще рятували ховрахи, їх масово виливали [водою з нор]. Добивали хворих коней та їли”.

Корова в хаті

Анастасія Козуб, село Червоногригорівка Нікопольського району на Дніпропетровщині: “В 1947 році, коли я вже була вдовою і матір’ю шести дітей. Почався новий голод. Мені запропонували двох дітей здати в дитбудинок. Я сказала, що краще помру з голоду, ніж здам хоч одну дитину. Дочки Галина і Поліна працювали няньками, а син ловив рибу. Була корова, а щоб її не вкрали, то заводили в хату. І корова врятувала. Допомагали брати. Збирали в плавнях водяні горіхи, рогіз. Одержувала за чоловіка пенсію 240 рублів. Їли “кашку” з акації, гарбузи, буряки, лушпинки з картоплі сушили, потім варили”.

Олександра Тараненко, село Нова Прага Олександрійського району Кіровоградської області: “Їли мерзлі буряки, смажених ховрахів, листя з шовковиці й вишні, стовбури гірчаків. Було трохи бурякового насіння, його змололи і мати пекла млинці (вона ростила нас трьох сама). У колгоспі дохли від голоду коні, то часом вдавалося принести конини”.

Галина Наумчик, село Піщано-Петрівці Миколаївського району Одеської області: “Тоді, в голодовку, ми їли печені буряки, які треба було ще вкрасти. Тоді за два буряки давали 5 років тюрми. Міняли останнє платтячко на буряк і крупу. Ми збирали зерно там, де сіяли тракторами, по 15-20 зернин. На 5 літрів води кидали ці розтовчені зерна. Все молоко, яке давала корова, здавали. Тоді ми пристосувалися красти своє молоко. Крали в день по літру молока. За молоком приїжджав комірник, і поки доїли корову, він стояв з бричкою, навантаженою бідонами. Поки він обернеться, а ми беремо в банку молоко і самі тікаємо через дірку в курник”.

Або крадеш, або помреш

Петро Безпалько, село Лужок Черновецького району Вінницької області: “Люди варили і їли лободу, щавель, гички буряків, річкові перлівниці, збирали на полі торішню мерзлу картоплю, пекли коржики з перемолотого коріння пирію… Щоб вижити в таких умовах, потрібно було або красти, або помирати голодною смертю.

На жаль, крадіжки були не тільки колгоспної, але й особистої власності. Крали все, що можна було їсти, в т.ч. корів, свиней. Пам’ятаю, у Ганни Ткач вночі вкрали свиню. Сліди привели в сусіднє село, просто до крадія. Він зрозумів, що попався, прийшов до жінки, щоб якось залагодити справу. Тут його заарештувала міліція, підстреливши при спробі втекти”.

Підпис до фото, Цьому чоловіку, що накопав аж цілий мішок, “світить” 8 років ГУЛАГу. “Перець”, №17, 1947 р. Художник О. СашкоМарія Войналович, село Катеринівка Володарськ-Волинського району Житомирської області: “Кожен спасався, як міг. Ходили крадькома (бо не дозволяли) по полях, збирали недогнивші залишки картоплі, буряка, мили, варили похльобку і їли. Зима була дуже холодна і сніжна. А весною 1947 р. з латаття жовтого варили теж похльобку, забілювали молоком, а також варили похльобку з бур’яну, з лободи, з буряччиння, рослин ракової шийки, з кропиви дуже добрий борщ був.

Трохи запасли на зиму в 1946 року картоплі, та й ту вкрали у нас під вікнами з конця, а взагалі краж було багато по селу. Всі крали – хто в колгоспах, хто по садибах і хатах, крали і одне в одного, боялися, але в цілому жили дружно”.

Від голоду втрачали розум

Інколи пишуть, що в 1947 році людоїдства не було. На жаль, було. Не в тих масштабах, що в 1933-му, але було.

Мотрона Кодацька, село Дмитровка Петропавлівського району Дніпропетровської області: “На Злидарці (один з районів села) молода вдова Фролова з’їла своїх дітей. Її застали, коли вона варила меншу дочку. Кістки решти дітей лежали в грубі”.

Підпис до фото, На вшанування пам’яті жертв голодоморів часто приносять хліб, як символНадія Остапенко, село Лозоватка Криворізького району Дніпропетровської області: “Під час голоду в селі виявили людоїда, сам він був з Росії, їв людей, а потім його вивезли з села”.

Чимало подібних фактів зафіксовано в документах відділу боротьби з бандитизмом МВС УРСР. Та й Микита Хрущов написав у спогадах, що доповідав Сталіну про канібалізм. Але той звинуватив очільника України в “м’якотілості”, тобто недостатній жорстокості, а інформацію проігнорував.

Людоїди, як правило, втрачали розум, їх відправляли до божевільні. Ті з них, які згодом усвідомлювали, що скоїли, кінчали самогубством.

Зміцнення червоної імперії

Штучно організований голод 1946-1947 років забрав життя, за різними оцінками, від 700 тис. до 1 млн людей. Якби центральна влада не вдалася до пограбування села, вони залишились би жити.

Натомість Сталін мав селян за ніщо – вважав їх не особистостями, а лише ресурсом. У даному випадку, ресурсом для експорту зерна. Якщо в 1932-1933 роках йшлося про експорт в обмін на промислові технології, то тепер – для зміцнення імперії.

Річ у тім, що після Другої світової під червоним чоботом опинилися деякі країни Центральної Європи та Азії.

Читайте

На їх чолі Кремль поставив своїх людей з числа місцевих політиків. Вони мали “запустити” економіку, знищену війною, і повести свої народи шляхом соціалізму. На підтримку прокомуністичних режимів і знадобилося постачання зерна, сільгоспмашин, надання кредитів на сотні мільйонів у доларовому еквіваленті тощо.

Уявіть, голодні 1946 і 1947 роки. Радянські люди голі-босі, економіка ледь дихає, в країні карткова система, криза, не вистачає всього – їжі, промтоварів тощо. І тоді ж, у 1946-му і 1947-му, СРСР таємно відправляє в Європу та Азію (всі постанови уряду про експорт були секретними) 2,5 млн т зерна, а в 1948-му – понад 3 млн тон ціною замордованих голодом сотень тисяч українців.

В другій половині 1990-х киянка В.Ч. (просила не називати прізвище), пенсіонерка, яка дитиною пережила повоєнний голод, розповідала: “Пів століття спливло з того часу. Але й зараз інколи сняться мені ті страхіття. Прокидаюсь від жаху, йду вночі на кухню, плачу і їм хліб”.

Підписуйтеся на нас у соцмережах