Джерело: www.radiosvoboda.org
- Як йде виконання закону?
- Чому неактивною, малопомітною є роль предстоятеля УПЦ (МП) митрополита Онуфрія?
- Чому фактично призупинився процес визнання Православної церкви України (ПЦУ) іншими помісними церквами?
- Які шанси на спільне святкування Великодня християнами східного і західного обрядів?
Про все це – в інтерв’ю з директором Міжнародного інститут афонської спадщини, релігієзнавцем Сергієм Шумилом.
– Як триває виконання закону про заборону РПЦ в Україні і чи став він таким, що – як боялись – внесе в суспільство якийсь розкол?
– Так, навколо закону дуже багато існує ніби суперечок. І коли він готувався, дійсно, деякі редакції, які пропонувалися особливо до другого читання, вони були дуже суперечливі. І там були деякі моменти, які суперечили європейським нормам правовим. От, але той закон, який був ухвалений, в ньому спробували максимально узгодити ці всі норми з міжнародними правовими нормами. І тут важливо підкреслити, дуже часто в пресі називаються цей закон «про заборону УПЦ». Насправді це не так, бо в законі жодним словом не згадується Українська православна церква. Це дуже важливо! І дуже важливо, щоби ЗМІ правильно подавали. Немає в законі нічого про заборону УПЦ.
У законі йдеться про заборону будь-яких зв’язків для будь-яких релігійних організацій в Україні з релігійними центрами в державі-агресорі. Тобто неважливо, яка це конфесія, якщо вона має прямі зв’язки, чи то адміністративні, чи то канонічні з релігійним центром в державі-агресорі, у неї, відповідно до цього закону, виникають проблеми, бо в умовах війни не може існувати в Україні ні політичних організацій, ні громадських, ні бізнесових, які би були зав’язані на державу-агресора і на її діяльність, і пропаганду. Те саме стосується в умовах війни і релігійних організацій.
Під час блокування трибуни Верховної Ради України з вимогою продовжити розгляд закону, який призведе до заборони УПЦ (МП). Київ, 23 липня 2024 року
– А якщо УПЦ врахує всі моменти, які в законі прописані і стане справді незалежною, що далі? Який варіант бачиться? Об’єднання з ПЦУ чи як існування окремою церквою, тобто яка перспектива, тобто щоб оцей розкол, який вже супроводжує Україну від часів Незалежності, якось його подолати.
З православної точки зору, «русский мир» – це вчення, яке суперечить Євангелію, це єресь
Тоді дія цього закону не може розповсюджуватися на цю церковну спільноту. І далі вже держава не може вимагати від церкви, як їй об’єднуватись чи не об’єднуватись. Держава може сприяти діалогові, сприяти як певний майданчик для порозуміння, мирного співіснування чи можливих якихось подальших обговорень щодо припинення розділення українського православ’я. Але держава не може нав’язати формат, що ця церква має об’єднатися з цією, це вже не справа правової держави.
Успенський собор Києво-Печерської лаври, а праворуч від нього – Трапезна церква з палатою. Верхня лавра була передана ПЦУ (ілюстраційне фото)
– А які ще варіанти?
Іноді ціле покоління треба, щоб змінилося, покоління старих церковних ієрархів, які от звикли вже жити окремо
От і Україна не є виняток. От в Болгарії ми мали в 1990-ті роки розкол на дві православні церкви, от, а потім за допомогою Вселенського патріархату був скликаний собор предстоятелів православних церков, і вони допомогли разом об’єднати це. І там ті всі анафеми, які болгари там одні на одних накладали, то було оголошено нечинним, всі помирилися, об’єдналися, визнали один одного, і сталося це в кінці 1990-х років. Хоча там теж аналогічна була ситуація, один в одного захоплювали храми, ворожнеча була, образи, анафеми один на одного накладали… А тепер це згадується як щось таке далеке в історії, понад 20 років тому.
Почаївська лавра – православний монастир у місті Почаєві Кременецького району Тернопільської області. Ця лавра, як і Святогірська лавра на Донеччині, повністю перебуває в руках УПЦ (МП) (ілюстраційне фото)
Але проблема в тому, що в УПЦ частина ієрархів впливових є, які і ментально, і ще якимось чином інкорпоровані в систему Московського патріархату, і вони не хочуть виходити з нього. Тобто вони придумують будь-які зачіпки, щоб залишити той статус-кво. При цьому вони лукавлять, кажучи, що вони не є пов’язані з Московським патріархатом, але канонічно вони все одно в системі світового православ’я не є окремою церквою, а є структурним підрозділом Московського патріархату в Україні, і так їх сприймають всюди.
В УПЦ є частина ієрархів впливових, які ментально інкорпоровані в систему Московського патріархату
– Щодо позиції митрополита Онуфрія . Таке відчуття, що він самоусунувся якось від цих всіх процесів. Його не чути. Як ви позицію митрополита Онуфрія оцінюєте взагалі? Від нього ж багато залежить. Багато хто на нього орієнтується, а він мовчить і самоусунувся фактично…
– Так, на жаль, є така проблема, і так воно з боку виглядає. Дійсно, всередині УПЦ є дуже великий прошарок духовенства, яке налаштоване патріотично до України, вони вболівають за свою церкву. Вони не хочуть просто змінювати одну церкву на іншу. Вони б хотіли би свою церкву зробити дійсно українською, бо вони в цій церкві народилися, виросли і вони за неї вболівають дуже щиро. І були спроби цих звернень, збори підписів. Ми навіть ініціювали деякі звернення, під якими там по 300-400 підписів до митрополита Онуфрія було зібрано, і потім ці священники їхали на зустріч і не могли зустрітися чомусь, з якихось різних причин.
Московський патріарх Кирило, ліворуч, і глава УПЦ (МП) митрополит Онуфрій під час війни Росії проти України. Москва, 1 лютого 2015 року
Ну, митрополит Онуфрій – це, з одного боку, дуже релігійна людина, дуже віруюча, як монах. З другого боку – це людина радянського виховання, все-таки все його становлення відбулося в Радянському Союзі, зокрема як монаха, його становлення відбувалося в Москві в Троїце-Сергієвій лаврі, йому важко уже в цьому віці щось змінити в самому собі. Бо його релігійні уявлення так сформувалися, що йому важко уявити себе поза зв’язком, наприклад, з тією ж Троїце-Сергієвою лаврою, де він колись пройшов становлення як монаха, як священника і так далі.
Митрополит Онуфрій – це, з одного боку, дуже релігійна людина, а з іншого – це людина радянського виховання
– А, до речі, можете популярно пояснити, бо всі говорять «русский мир, русский мир»… Що таке «русский мир» – з погляду українського релігієзнавця?
– Є кілька напрямків розвитку цієї ідеології, є світське розуміння, а є те, що патріарх Кирило (Гундяєв) останніми роками, останніми десятиліття активно розвиває. Це ідеологія зверхності «русского мира», як окремої взагалі цивілізації, яка протистоїть взагалі всьому світові. Вони виокремили себе від всього світу, і навіть від християнського світу. З православної точки зору, православної теології і еклезіології, це є не євангельське вчення, це – антиєвангельське вчення, яке суперечить Євангелію, це є єресь, бо там іде дуже тонка підміна понять, підміна понять християнства «русским миром», підміна церкви «русским миром».
Президент Росії Володимир Путін (праворуч) і Московський патріарх Кирило (Володимир Гундяєв). Архівна світлина
– І імперські ідеї також, вони не бачать України і Білорусі як окремих держав?
– Однозначно, в цій ідеології немає місця Україні. Виявляється, ще в 2005 році Кирило (Гундяєв) очолював групу, і з його подачі був розроблений проєкт в адміністрації президента Російської Федерації, який називається «Русская доктрина». Він – на 1000 сторінок. І сам особисто Кирило (Гудяєв), тоді ще не будучи патріархом, займався лобіюванням, просуванням і пропагандою цього документа. В ньому чітко прописано, що Росія повертається до відновлення себе як імперії. Вона переходить, я дослівно цитую, до політики експансіонізму і наступальності. Росія відновлює свої претензії на історичні території Російської імперії, які були втрачені. Росія більше не визнає втрату територій станом на 1991-й рік, а в найкращому випадку взагалі вони навіть там далі продовжують, що і на 1917-й рік. Вони говорять, що там всюди, де є російська мова – це є «русский мир», де є російська церква – це є «русский мир», відповідно, це є, на їхню думку, Білорусь, Україна, Молдова, частина Казахстану, це Латвія, Естонія, це найменше.
Супротивники хресної ходи УПЦ (Московського патріархату). Київська область, околиця Борисполя, 25 липня 2016 року (архівне фото)
– Чому фактично зупинився процес визнання Православної церкви України іншими помісними церквами?
– Бачите, найбільша проблема в цьому питанні – це продовження розділення українського православ’я. Тобто, якби вдалося українському православ’ю об’єднатися в більш-менш єдину помісну церкву, тоді би це питання дуже швидко вирішувалось. Взагалі церковне середовище, воно є дуже консервативне і дуже аморфне, де рішення не ухвалюються дуже швидко.
Багато хто споглядає, як в Україні далі будуть розвиватися події не тільки на фронті, але і всередині у відносинах між двома православними церквами в Україні. І це дуже важливо, щоби ці відносини розвивалися через сприйняття євангельських істин, а не якоїсь там політизації процесу. І не дай Боже дійти до силового вирішення стосунків, бо це суперечить євангельським принципам. А з іншого боку, звичайно, є і суб’єктивні чинники – це впливи Москви, які намагаються зірвати, впливати для того, щоби не було, ну, щоби було так, як їм вигідно. І це теж накладається.
Глава ПЦУ митрополит Київський і всієї України Епіфаній під час богослужіння в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. Київ, 7 січня 2023 року
От тому це теж різні такі чинники, бачите. Ну і найголовніше, що не всі готові одразу сприйняти появу чогось нового, до чого вони не звикли. Бо церковне середовище, воно завжди є досить таким консервативним. І часто ці люди, особливо старшого віку, вони звикли вичікувати і придивлятися. І не всі взагалі чітко розуміють, що відбувається в Україні, – тому вони придивляються, як воно далі буде.
– Цього року Україна вже не вперше буде святкувати Різдво 25 грудня. Але поки що багато говорять, але немає якогось рішення щодо спільно святкування Великодня християнами західного і східного обрядів. Про це багато говорять, але поки що рішення немає. Думали, що може 2025 рік якось буде домовленість Ватикана і Константинополя про це – адже буде 1700 років Нікейському собору, тобто є щось спільне, щось, що об’єднує, визнається всіма. Як вам бачиться проблема спільної дати Великодня?
– Бачите, наступного року буде дійсно в один день Великдень святкуватися в усьому християнському світі і християнами західного, східного обрядів, і це традиційно так, там через певну кількість років збігається так. І дуже символічно, що наступний рік – це ще й рік ювілею Нікейського собору як символу єдності християн всього світу. От і це добрий крок такого свідчення християнської єдності Але, розумієте, єдність християнства в першу чергу проявляється не за зовнішніми ознаками. Тобто календар – це все-таки зовнішня ознака. І можна бути єдиними у вірі, але при різних традиціях. І в цьому немає великої проблеми. І саме календарне питання, як зовнішня ознака, вона не вирішує проблем єдності чи відсутності цієї єдності внутрішньої.
Вселенський патріарх Варфоломій (праворуч) і глава Католицької церкви папа Франциск. Ватикан, 4 жовтня 2021 року. Переговори про спільне відзначення Великодня поки що результатів не дають
– Але було б непогано все ж таки, щоб була спільна дата Великодня? Чи немає тут проблеми?
– Ну, для мене особисто немає проблеми і для багатьох християн теж немає. Це дуже складне питання, яке не може бути ухвалене однією-двома особами, бо, наприклад, православні церкви – це ж не тільки Константинополь, не тільки Москва, навіть це 15 автокефальних церков, тобто це має бути узгоджено на рівні спочатку кожної окремої помісної православної церкви, і це дуже складно, бо якщо люди так звикли, їм важко поміняти щось. А ще є, до речі, окрім православних церков, низка нехалкидонських церков, такі, як коптська, ефіопська, сирійська, маланкарська тощо, які теж діють за юліанським календарем. І це теж дуже багата традиція, про яку ми, до речі, в Україні мало знаємо, але це теж християни. Тобто, це дуже складний процес. Взагалі питання календаря і дати святкування – це не є догматичне питання. Це є питання традицій певних. Ми знаємо, що, до речі, до Нікейського собору в різних християнських громадах Великдень святкувався в різні дні. Якраз Нікейський собор, який матиме ювілей наступного року, він унормував це, створивши єдину пасхалію.
