«Останнє, про що хотілося думати – це кіно». Херсонщина у фільмі «Редакція» Романа Бондарчука

Фільм знятий на Херсонщині, батьківщині режисера, а в центрі сюжету – регіональна преса та її виклики. Стрічку знімали у 2021 році в Херсоні та області, зокрема й на Олешківських пісках на лівому березі Дніпра, який зараз окупований. Завершення зйомок фільму та його монтаж довелося відкласти на певний час через повномасштабне вторгнення Росії в Україну. На війні загинув режисер монтажу фільму та виконавець однієї з ролей, ще один актор зник безвісти на фронті.

Яку історію намагається розповісти режисер, як на створення фільму вплинула окупація Херсонщини та велика війна, Роман Бондарчук розповів в інтервʼю проєкту Радіо Свобода «Новини Приазовʼя».

Фільма «Редакція» – це пригодницька історія, яка розповідає про молодого науковця, який випадково стає журналістом місцевої газети після спроби викрити підпалювачів лісу.

Кінострічка вже отримала нагороду на 9-му кінофестивалі Ukraina! Festiwal Filmowy в номінації «Найкращий повнометражний ігровий фільм», а на відкритті фестивалю «Київський тиждень критики» фільм оголошений переможцем премії кінокритиків «Кіноколо» у номінації «Найкращий сценарій».

Від «Берлінале» до показів у бомбосховищі – Премʼєра фільму відбулася майже рік тому на Берлінському міжнародному кінофестивалі «Берлінале». Крім того, покази були у Чехії та Польщі. Як реагувала міжнародна спільнота на ось ці локальні проблеми українських медіа?

– Вони не такі вже й локальні, тому що, якщо подивитися зараз на найпотужнішу країну, вибори пройшли доволі подібно до того, як вони проходять в маленьких містах України. У цьому турі були питання, як нам вдалось зняти фільм про Харків чи про Запоріжжя – в інших країнах у нас була вже впізнаваність. Для мене це дуже важливо. Звичайно, вони «не вчитують» всієї реальності і всіх шарів, які може вчитати глядач тут в Україні. Але у нас жінка з Санта-Барбари казала, що в них є таке саме видання, яке робить приблизно такі самі речі, як газета «Пектораль» (видання, в якій працює герой фільму «Редакція» – ред.).

Покази гарні. У Берліні в нас – великий успіх. Неможливо було дістати квитки. Вони збільшували кількість сеансів, щоб всі могли подивитися. В рецензіях ми бачили підтримку нас, як українців, що нам треба змінюватися зсередини. Нам треба не тільки відбивати цю зовнішню загрозу, а очищуватися зсередини, змінювати підходи до того, як ми взагалі працюємо з інформацією і відповідно, кого ми обираємо після цього. Тобто в цих рецензіях і матеріалах відчувалась тотальна підтримка і заохочення нашої сміливості взагалі говорити про це.

– У Херсоні також був показ цього фільму, як він пройшов там?

– Зараз у прифронтових містах дуже багато культурних хабів, і це теж приємно вражає. Ці всі хаби у підвальних приміщеннях. Мені дуже подобається, що це культурне життя, воно там існує і не переривається. У Херсоні постійні якісь артилерійські дуелі, обстріли, там вічно щось гупає, але всі, кого ми запросили, зібралися.

Ну як це відбувається? Відкриваються двері в це бомбосховище-хаб, чути вибухи, заходить гість, двері закриваються, вибухи вже чути менше. Звичайно, це створює таку більш особливу атмосферу, більш інтимну, більш довірливу.

У Херсоні кожен заголовок, який ми використали у фільмі, він впізнається. Люди згадують автора цього заголовку, люди згадують ще якісь матеріали цього автора. У Херсоні набагато більш відчутна документальна природа цього фільму. Бо, якщо в Івано-Франківську в нас були гості, спікери, які казали, ну, це там якась фантастика, в нас тут зовсім все інакше, то у Херсоні всі, в принципі, впізнавали абсолютно все. Тому це була дуже тепла зустріч, дуже для нас важлива.

У нас був тур 10 містами України, де ми зустрічалися з представниками регіональної преси і показували їм фільм, і далі говорили і про їхні практики, і про їхнє життя після повномасштабного вторгнення, про те, на що вони зараз можуть впливати в час, коли природним чином якась інформація закрита або обмежена. І це були дуже цікаві дискусії, бо більшість наших журналістів зараз значно активніші, значно відповідальніші, ніж були до російського вторгнення.

Ті, які працювали за гроші, «джинсували», вони перестали існувати, бо, по-перше, немає цих бізнесменів, які утримують ці кишенькові медіа, або їх значно менше. І люди лишаються в цій професії не задля «джинси». Загалом після цього туру якось побільшало оптимізму, хоча чим далі від цих фронтових міст, тим спокійніше це інформаційне болото, тим більше там всяких смішних і дивних речей відбувається.

«Війну довго не хотіли помічати»

Я працював у газеті, одній з перших комерційних. Вся газета складалася з віщунів, гадалок, кросвордів, анекдотів, замовних статей про те, як начебто пограбували ювелірний магазин з тим, щоб потім люди хотіли в цьому ювелірному магазині робити покупки.

Ну а в цей самий час виростали оці умовні бізнесмени, впливові люди, які грабували ліси, піски і природні ресурси, приватизовували підприємства, але про них нічого в газеті не писали, бо це не було нікому потрібним.

Повернувшись до Херсону в 2019 році, я побачив, що ситуація трохи змінилася, бо вже є нові медіа, вочевидь, є хороші журналісти і розслідувачі, в тому числі. Була історія з Катериною Гандзюк, її облили кислотою за те, що вона розслідувала, хто, власне, палить і вирубує ліси на Херсонщині.

Сам факт існування цих старих газет, які з року в рік робили вибори одним і тим самим політикам, він наштовхнув на думку, що це дуже важлива та актуальна тема, про яку хочеться поговорити, яку хочеться дослідити. І у світовому масштабі теж відчувалося, що інформаційна війна і маніпуляції є дуже потужним інструментом. Хотілося просто на прикладі провінційної редакції показати, як ця інформація спотворюється, висмоктується з пальця, робиться на чиєсь замовлення.

– Ключова подія, навколо якої обертається весь сюжет фільму, це підпал лісів на Херсонщині. Чому ви вирішили відштовхнутися від цієї події?

– На той момент це була найбільш знакова, найбільш помітна проблема в усій Херсонській області, по якій взагалі знали цю область. Тобто був там десь бурштин, а в нас горіли ліси. Люди гуляли по набережній Херсону, а через Дніпро горіли і ліси, і очерети, стояла стіна чорного диму, вона насувалась на цю набережну. Всі просто продовжували гуляти, їсти морозиво, пити пиво, рибалити, не звертали увагу взагалі на це. І мені здалось, що це дуже візуально потужна метафора, бо пожежа наближається, а ніхто не хоче її помічати, ніхто не хоче з нею щось робити.

В принципі, з війною так само приблизно в інформаційному полі було, що вона ставала все помітнішою, але газети все менше про неї писали і воліли розважати людей, давати їм можливість жити їхнє єдине прекрасне життя, а не серйозно включати суспільство в якусь дію.

Журналісти, волонтери стали акторами – Акторський склад фільму дуже різноманітний – є і професійні актори, відомі медійні, наприклад, як Римма Зюбіна. Але також бачимо звичайних херсонців, які виконують провідні ролі, наприклад, журналіст Дмитро Багненко. Як відбувався процес підбору акторів?

– Якісь історії взяті з моєї практики. Але для фільму ми зустрічалися з чинними на той момент журналістами, довго з ними говорили й на основі їхніх історій вже будували сценарії, будували якісь епізоди.

Дмитро Багненко, крім того, що працював журналістом і розслідував, в тому числі історію з лісовими пожежами, цікавився театром, брав участь у виставах, знімався в короткометражках. Тому він не зовсім непрофесійний актор, він все-таки мав певний досвід. Я його побачив у Херсонському театрі на малій сцені, вони робили читання нової драми, і він був абсолютно переконливий і точний. Ми почали з ним працювати над сценарієм, як із журналістом. Він брав інтерв’ю в місцевих журналістів, для того, щоб зібрати їхні історії. І в цьому процесі ми потоваришували, вже почали якось разом думати про те, що варто включити у фільм, що не варто.

– У процесі роботи стало ясно, що якісь його якості дуже пасують цьому Юрі (головний герой стрічки – ред.). Його сміливість, його принциповість, його навіть фактура і пластика, що він дуже виглядає нерішучим, але насправді внутрішньо дуже цілеспрямований і дуже мужній. Комбінація якостей дуже збігалася з тим героєм, якого ми прописували. І коли дійшла черга до кастингу, просто вже було дуже складно когось іншого уявити. Ми вирішили Дмитру організувати додаткові індивідуальні курси, де б його підготували до зйомок у кіно.

Я думаю, режисери завжди хочуть щось внести з життя у фільми. Наприклад, у нас є персонажка у фільмі – Лєра, вона провінційна журналістка, яка водночас і активістка, і волонтерка, і впроваджує фемінітиви в практику цієї газети. Це людина, яка веде отаку боротьбу постійно на всіх фронтах, її доволі складно і прописати, і тим паче втілити.

І в якийсь момент ми запросили на кастинг Жанну Озірну, яка і в минулому і журналістка, і волонтерка, і режисерка, і активістка. І вона почала просто видавати свій досвід, свої емоції. Їй все це відгукується, болить, і вона відчуває цю персонажку гостріше і точніше за мене. Я зрозумів, що вона її просто втілить і зробить краще, ніж я можу навіть уявити. Тому це спроба збагатити фільм, спроба віддати роботу над персонажем тим, хто має цього досвіду більше, ніж режисер чи автори сценарію.

Взагалі змішуються жанри документального, ігрового кіно, вони весь час обмінюються прийомами, естетикою, глядачами. І те саме з виконавцями. Тому іноді професійний актор може, не знаю, розірвати якусь сцену і просто зробити все кіно. А іноді це може бути просто людина, яка знає предмет краще за інших.

– У фільмі є відомі, принаймні на Херсонщині, такі особистості, як волонтер дядя Гриша. Яке ваше очікування було від певних персонажів, які грають самих себе і доволі впізнавані в цьому регіоні?

– Дядя Гриша – це зараз зірка всеукраїнського масштабу. Ми зараз проїхали по Україні, в усіх містах його впізнають. На нього реагують. Він з 2014 року сидів біля торговельного центру «Фабрика» і з усіх херсонців, які йшли туди розважатися, збирав гроші на АТО і нагадував їм про те, що в країні йде війна.

І з вторгненням в Херсон він лишився в окупації, він їздив на цьому візку по дніпровському ринку, вмикав український гімн. Тобто це екстремальна людина, абсолютно. І він зараз неймовірно продуктивний, неймовірно активний в усіх містах, їздить на передову, волонтерить дуже-дуже активно. І мені подобається, що така людина, як він, став селебріті. Мені здається, що він дуже правильний селебріті для цього часу і дуже правильний зразок. Якщо він може досягати таких результатів, таких змін і робити такий вплив, то чому інші люди цього не роблять? Це дуже-дуже гарний приклад.

Він відгукнувся одразу, він навіть не просив прочитати сценарій, він спитав, хто він там буде. Ми сказали, що волонтер, який пише певне гасло на воротах… Він, звичайно, приїхав і зіграв. Я йому телефонував, щоб десь його піймати в якомусь місті і затягнути на прем’єру фільму. Але він каже, що на передовій і потім якось подивиться фільм.

Вплив російської навали – Процес створення фільму зайняв доволі тривалий час і пройшов через початок повномасштабного вторгнення, окупацію Херсону. На вашу думку, як все це вплинуло на кінцевий вигляд фільму ?

– Повномасштабне вторгнення нас застало фактично в монтажній кімнаті. Перші тижні, місяці вторгнення, останнє, про що хотілося думати, це про кіно. Я насправді захоплююсь режисерами, які продовжували знімати навіть в перші дні окупації, війни. Це великий громадянський подвиг.

Ми займались тим, що координувались якось з батьками, вивозили дітей в більш безпечні місця, бо не розуміли, наскільки тут буде небезпечно для них. Мистецтво – це вже якась рефлексія, це вже щось, що ти можеш робити на певній відстані від подій. Ну і взагалі, мистецтво — це якась привілея людей, в яких є, як мінімум, якась мінімальна безпека, і вони можуть хоча б думати про щось інше, окрім збереження життя свого і своїх близьких.

До повномасштабного вторгнення ми зняли все, крім епілогу. Потім ми зупинились, коли почалися вибухи, і ніхто не розумів, що буде завтра. Займались тим, щоб відправити матеріали продюсерам у Німеччину, щоб просто врятувати ці диски.

Потім режисер монтажу фільму Віктор Онисько пішов добровольцем на фронт і повністю переключився на війну. Він казав, що навіть «якщо нам дадуть всю зброю світу, мають бути люди, які триматимуть її в руках». Він відчував свій борг перед тими, хто боронив країну з 2014 року, які дали оцей тайм-аут для нас, робити фільми і якось жити своє життя. Він відмовлявся взагалі говорити про фільм, він повністю переключився на війну, доволі швидко став командиром, брав участь у звільненні Херсонщини, брав участь в багатьох інших боях і трагічно загинув в бою у грудні 2022 року.

Власне відновили роботу над фільмом вже після його загибелі, розуміючи, що нам треба його закінчити хоча б у пам’ять про Віктора. Згодом був поранений і помер Василь Кухарський, виконавець ролі бджоляра у фільмі. Надзвичайно талановитий актор, один з кращих свого покоління. Тому, звичайно, всі ці речі дуже сильно вплинули і на фільм, і на наш стан, і на те, як цей фільм зараз сприймається, бо він виглядав набагато легшим, більш комічним, до того, як ми побачили, які наслідки можуть бути цієї безвідповідальності та легковажності, яку багато хто з нас собі дозволяв, воліючи не помічати небезпеку. Ми намагались реалізувати епілог. В нас було дуже багато версій, як його можна переписати.

– Скільки часу був заморожений процес роботи над фільмом? Що підштовхнуло повернутися до стрічки?

– Я думаю, що місяців 7 точно ми нічого не робили, не продовжували монтаж. Ми шукали гроші, шукали копродюсерів, але всі наші спроби його (епілог) змінити, вони виглядали вже як інше кіно. Бо в самому фільмі про війну є лише згадки, є передчуття. Ми писали якісь версії епілогів. Але відчувалося, що всі ці версії значно зліші, ніж сам фільм, що ми стали більш злими та менш чутливими, як автори. І воно не утворювало якусь єдину систему, якийсь єдиний організм. Ми його вирішили лишити таким, як він був написаний, тільки ми весь фільм позначали, що це все відбувалось за шість місяців до повномасштабного вторгнення РФ.

– Якщо взяти тезу, що фільм – це можливість режисерам висловити свої думки і донести до глядача свій меседж. Що ви вкладали в цей фільм?

– Я не погоджуюсь з тим, що фільм – це меседж, тому що якщо людина хоче просто передати меседж, вона може його сформулювати і затвітити, наприклад. Це як штучний інтелект може зробити одним реченням меседж будь-якого класичного фільму, і це буде звучати максимально тупо, дидактично, і не варте взагалі цих двох годин екранного часу.

Бо фільм — це досвід, це, в першу чергу, емоційний досвід. І фільм — це спроба дослідження. Найбільше хвилює те, що їм болить, те, що їх смішить, лякає. Ну, просто потрапити в якусь, як правило, проблемну річ і спробувати зробити її видимою, обговорити з тим, щоб її якось покращити, вдосконалити і вирішити. Тому я б не формулював цей меседж, я б віддав би його формулювати глядачам, які дивляться фільм. Нехай вони збагачують цю суспільну дискусію навколо фільму.