Макс Кідрук, автор першого українського технотрилера (й не менш популярної сьогодні «Твердині» говорив про новий книжковий хіт, покликання й ударний темп життя, плавно переходячи від друкованого до особистого. За столиком кафе – голодний письменник і не менш голодний журналіст, між ними – увімкнений диктофон. Слухайте ))
– – Ти часто критикував передмови до «Бота». Уявімо, що переднє слово до нової «Твердині» пишеш сам, при цьому маючи 140 знаків, як повідомлення у twitter?
– – …Перу… Інки… Студенти… і треш!! )) Дуже важко сконденсувати 170 тисяч слів та заледве не мільйон двісті тисяч знаків до ста сорока, зберігши при цьому хоч якийсь сенс. Я сказав тобі 4 слова, п’ятим може бути «психотрилер». І все. Як хочеш – так і розумій ))
– – А якщо буктрейлер обмежити шістьма секундами, як відео у vine?
– Шість секунд?
– Коли є рамки, залишаєш найкраще – «родзинку». Намагаюся «видушити» ту родзинку.
– Камера несеться над джунглями, потім – обкладинка крупним планом і напис: «Новий роман від автора технотрилера «Бот». Тобто три речі: джунглі, палітурка і акцент на «Боті», аби підтягнути його шанувальників. Думаю, було б непогано. Хоча робити трейлери по 6 секунд – це… цікаво.
– – Після написання «Твердині» наскільки підріс твій письменницький хист?
– – Хай як це важко, все одно намагаюсь оцінювати об’єктивно тексти як автор. Із чисто стилістичної точки зору цей роман кращий за попередника. Не кажу про сюжет, тому що й «Бот», і «Твердиня» – дуже різні романи, але за самою структурою речень, а тим, наскільки легко ти «пливеш» текстом (відчуваю, що текст кращий). Зараз пишу «Жорстоке небо» і розумію, що воно буде ще кращим. Усьому причина – те, що багато читаю. Це автоматично загострює на створення такого ж хорошого тексту. Ну і плюс – відгуки. Важко припустити, що така кількість народу може помилятися. А навіть якщо й помиляється, мені начхати. Основне, по чому я відчув ріст – це все-таки те, як «Твердиня» «стартанула»: за 3 дні – в топ-20, за півтора тижня – на 2 місце рейтингу «Є». І шалена кількість відгуків, яка надійшла протягом перших днів після того, як книга з’явилася в продажу.
– – Рідерів у “Твердині” було багато – аж одинадцять, а поправок?
– – Поправок було більше, вони стосувалися сюжетного плану, особливо – фіналу, який переробив радикально. Кількість рідерів зменшилась, у «Жорстокого неба» їх буде ще більше, тому що не всі працюють однаково: хтось оцінює текст і шукає помилки, хиби, вади в тексті, а хтось просто читає новий роман Макса Кідрука до того, як він вийшов з друку і кайфує від того. Друге – аж ніяк не прикольно, бо ж якщо даю рідеру текст, то чекаю від нього хороші зауваги. Не мовленнєві, не стилістичні, а стосовно сюжету, «неув’язок», характеристики героїв тощо.
– – Скільки справжнього в характерах твоїх персонажів?
– Це прототипи. Брав зовнішність реальних людей, справжні риси характеру, поведінкові особливості й використовував у своєму романі. Це не означає, Ян Фідлер із «Твердині» реально існує, але, попри це, мій персонаж рухається, поводиться як Ян Фідлер. Коли беру реальних людей, яких бачу перед собою, ставлю їх у нереальні, «трешові» умови, і так мені значно легше придумувати, вигадувати, уявляти, яким чином вони б діяли. Мені так легше писати. «Твердиня» – це не роман про моїх реальних друзів. Зовсім ні.
– – Натякаєш на те, що поведінка в екстрених ситуаціях є чистим вимислом?
– – Вона ґрунтується на моїх припущеннях, що ці люди саме так діяли б у певній ситуації. Я не можу цього знати напевно.
– – Ти відвідав ті страхітливі місця, які описуєш?
– – Майже всі. Майже все бачив на власні очі. Хоча ніколи не був у Мадре-де-Діос. Собі на виправдання скажу, що там мало хто був. З тих, хто був, ще менше повернулося. Це найбільш непрохідні нетрища в світі й просто так потрапити туди – нереально. Ти маєш ретельно готувати експедицію, це дуже дорого й небезпечно. Це єдиний випадок, коли я відійшов від свого правила: описувати лиш те, що бачив на власні очі.
– – За фахом ти – інженер. У «Твердині» описуєш історичні артефакти, події, інформації про які – обмаль. Що для тебе було джерелом?
– – Мій фах не означає, що не цікавлюся іншими галузями. Історію люблю давно, особливо древню. Ти просто не можеш не цікавитися історією, коли багато мандруєш. Історичні викладки, які лягли в основу книги, сформувалися протягом трьох років. Вони є цеглинками, які одна на одну накладалися під час моїх подорожей Мексикою, Перу, Еквадором, Ліваном, Сирією та Єгиптом. Використовував усе, починаючи з «Вікіпедії» і закінчуючи популярними історичними працями.
– – Якщо б раптом Макс Кідрук трансформувався в Левка Бартоша і наперед знав фінал «Твердині», він поїхав би мандрувати?
– – Ні, нізащо. Узагалі не рекомендую пертися в ті ліси, перевіряти, чи там щось справді є (без жартів), бо то реально небезпечне місце. Там можна загинути навіть тоді, коли все врахував, бо це одне з найбільш агресивних середовищ для людини.
– – Які найбільші небезпеки чигають на шукачів пригод/смерті там?
– Сам по собі ліс. Відсутність будь-якого зв’язку з цивілізацією, надзвичайно непрохідні нетрища, отруйні комахи, рослини, задушлива спека, постійні зливи, величезна вологість. Щодалі забираєшся, то важче повертатися назад. Багато такого, що ми не знаємо, і безперечно, похвально це відкрити, але ж не ціною власного життя!
– – Під час промо-туру Україною скільки міст відкрив для себе?
– Протягом тижня перетинаю країну. Такого «кошмару» раніше, безперечно, не було. Чи це відкриває країну? Так. Важко навіть порахувати, у скількох містах був. Але є й мінус: вони всі «змазуються». Вирізняю лише Київ, Рівне, Кіровоград, які є для мене рідними. Все накладається й затирається через колосальне засилля вражень. Їх надто багато, цих міст.
– – Східна Україна читає Кідрука?
– – Полтава, Харків, Маріуполь, Луганськ, Суми, Бердянськ… Читають, але, безперечно, в іншому обсязі. Але там теж є люди, спраглі до української літератури.
– – Ти багато подорожуєш, плюс «подорожі» Україною – промо-тури. Само собою, пишеш книжки. Як це все впливає на особисте життя?
– – Фактично воно не має заважати. Якщо людина бачить, чим ти займаєшся, живеш, розуміє твій стиль життя… (я сподіваюсь, що знайдеться людина, якій це не заважатиме). У реальному житті для особистостей, які намагаються побудувати якісь стосунки, такий стиль життя реально створює проблеми. Фактично він робить неможливою побудову нормальних відносин. У 29 років уже немає якогось приколу стосунків «на одну ніч». Тобто мене це абсолютно вже не приколює. І в той же час такий стиль життя просто робить неможливими стосунки серйозні.
– – А якщо Амур усе-таки влучить, готовий пожертвувати всім?
– – Усім – точно ні. Якщо говориш про другу половинку, то це саме половинка. Вона приймає тебе таким, який ти є. Якщо ж чимось жертвуєш, воно все одно виливається в докори, образи… Однозначно, хай навіть і не зразу. Тому не вважаю, що хтось має чимось жертвувати, коли люди будують стосунки. Є, звісно, речі, стосовно яких я готовий домовлятись, але ніколи не припиню писати, подорожувати. І на роботу програмістом теж не піду )))
Олександр ТОПОРІВСЬКИЙ
