Зараз у кожній гарячій точці України – свій «аеропорт». Розповідь «кіборга» Артема Залізного

Артем Залізний боронив Донецький аеропорт 88 із 242-х днів. Він – військовослужбовець 30-ої окремої механізованої бригади. Тоді йому було 22 роки. Потрапив до аеропорту, розповідає, наприкінці травня 2014-го у складі 72-ї бригади, коли українські військові щойно відстояли летовище в бою з проросійськими силами. Пам’ятає, як тримали позиції в будівлях нового й старого терміналів, як на українську піхоту «перли» танками, як гинули бойові побратими, серед яких і близькі друзі. Досвід, здобутий в аеропорту, каже боєць, безцінний – він знадобився йому під час повномасштабної війни, на яку пішов у перший же день добровольцем.

32-річний Артем Залізний народився й виріс у місті Миронівка на Київщині. Зараз його позивний – «Дровосєк», десять років тому, в Донецькому аеропорту, згадує, позивного як такого не було, але товариші іронічно кликали його «Манюнею» або «Мєлким» – за майже двометровий зріст і міцну статуру.

Каже, до початку бойових дій на Донбасі він вивчився на кухаря, відслужив строкову службу, працював в охороні. У березні 2014-го отримав повістку. Ховатися, каже, і не думав – долучився до лав 72-ї бригади.

«Я прийшов до військкомату – мені поставили печатку: «на навчальні збори», тобто пройти перепідготовку. Казали, на десять днів. А я потрапив більш як на рік», – каже військовий.

Потрапив в аеропорт у свій день народження Так він став навідником 120-міліметрового міномета. Близько двох місяців, згадує боєць, стояли в резерві у Запорізькій області.

Згодом, каже, їм повідомили, що переводять «десь у теплі місця». «Теплим місцем» виявився Донецький аеропорт, де «Манюня» разом з побратимами отримали перший бойовий досвід.

«31 травня я потрапив до аеропорту. Я добре запам’ятав, бо в мене 31 травня день народження. Аеропорт був ще більш-менш цілим, там було лише кілька «прильотів» по новому терміналу», – згадує він.

Бої за аеропорт, каже Артем, активізувалися на початку червня.

«Вони просто крили нас з різних сторін, намагалися зайти в аеропорт. Танками, мінометами… Вони просто не знали, що нас там настільки мало, нас там було лише кілька підрозділів з кількох бригад. Чоловік 300 – це максимум. А їх – в рази більше, хоча я не бачив віч-на-віч. З танків вони нас добряче накривали! По нас працювало щонайменше чотири танки. У нас був підрозділ піхоти, були машини БМП, були снайпери, мінометники, була зенітна установка. У перший день мого приїзду я був на новому терміналі. Мені треба було тримати мій сектор, дивитися, щоб ніхто не пролазив, відбивати атаку. Потім мене перевели на позицію в старий термінал, завдання було те саме. А потім я був на «пожарці» – на території Донецького аеропорту була пожежна частина», – розповідає Артем Залізний.

За його словами, супротивник намагався зайти зліва, розбив вежу радіо-локаційної станції, обстрілював старий і новий термінали, де були позиції українських бійців.

Перший місяць, згадує він, коли аеропорт ще був цілим – з харчуванням, водою та боєприпасами проблем не було – в українських військових навіть була своя кухня з гарячою їжею. Потім, коли ситуація загострилася, доправляти провізію та набої довелося «з неба» – гелікоптерами.

«З неба нам скидали сухпаї, скидали воду. В аеропорту була й стаціонарна вода, але – технічна. Також скидали боєприпаси, загалом браку в них не було», – каже він.

У підвальному приміщенні, згадує Артем, облаштували стабпункт, де надавали допомогу пораненим солдатам. Особливо тяжких намагалися евакуйовувати до селища Піски. Тихих днів, каже військовий, практично не було.

«Ми зробили багато «прив’язок», аби переміщатися по території. Наприклад, відпрацювали п’ять мін – перемістилися метрів на 200-300, ще п’ять-сім – знову перемістилися. Адже ворог може зрозуміти, де ти перебуваєш, і ту ж саму міну на тебе покласти. Найважче було – морально, «сепари» не давали нам передихнути», – розповів він.

Говорили про риболовлю – через десять хвилин він «двохсотий» У тих боях, згадує Артем, він втратив близького друга.

«У мене був товариш – Олександр Якубенко, «Дєд». Йому на той момент було 40 років, а мені – 22. На позицію я до нього прийшов, сиділи-балакали. «У мене син – каже, – є Іллюша. Я зі Сквири (місто на Київщині – ред.). Приїдеш до мене – сходимо порибалити, відпочинемо»… Я повертаюся до себе на позиції – і через десять хвилин в радіостанцію чую: пряме влучання з танка, він – «двісті»… Разом з ним був Ваня Кащенко, той – поранений. Знаю, що він вижив, лежав по шпиталях, кілька разів з нього виймали осколки, пролікувався. Зараз, хоч і обмежено придатний, служить в одній із бригад тероборони», – ділиться боєць.

«Там, в аеропорту, були такі моменти, що здавалося – все… Кінець липня, коли по нас працювали з танків. Ми вже не знали, куди ховатися. Тоді дехто з хлопців вже почав читати «Отче наш». Навіть невіруючі – читали. Мені також було страшно. Я сидів нагорі, на «пожарці», коли сильно крили – спускався донизу, намагався зберегти життя», – додає він.

Артема з побратимами вивели з аеропорту «зеленим коридором» 26 серпня 2014 року. Далі, каже, у його підрозділу були «гарячі» точки Волноваського району Донеччини. Під час одного з масованих обстрілів його міномет розбили, позиції захопили. Сам чоловік отримав контузію – і 15 кілометрів пішки полями пробирався до своїх.

Про те, що аеропорт втрачений, каже Артем, він дізнався наприкінці січня, коли служив неподалік Волновахи.

«Яке було відчуття? Гіркоти. Ми ж стояли за той аеропорт, тримали… Але аеропорт дав мені неоціненний досвід: він дав мені впевненість у собі. Захисників Донецького аеропорту називають «кіборгами». Які ж ми «кіборги»? Ми живі люди, з плоті й крові, не залізні. Але слово, так – це хороше, приємне слово», – вважає він.

«Зараз ДАП – у кожній гарячій точці України» Артем каже, після участі в АТО він повертався до мирного життя, працював на заводі, встиг одружитися, у них з дружиною народився син Артем – «Артем Артемович», як його ніжно кличуть у родині.

У перший же день повномасштабного вторгнення Росії чоловік сам пішов до військкомату й долучився до Збройних сил України. Уже майже три роки служить у лавах 30-ї окремої механізованої бригади, він – командир гранатометного відділення.

Був на Куп’янському, тепер – на Часовоярському напрямку.

«Минуло десять років, і я можу сказати: аеропорт я ніколи не забуду. Хоча зараз в кожній гарячій точці України – свій «аеропорт». Війна тоді й зараз дуже відрізняються. Зараз ворог «пре» дуже активно, кількість штурмів – не порівняти. Також зараз у росіян є перевага в кількості техніки, боєприпасів, у повітряній розвідці – у них дуже багато дронів, що дуже ускладнює нам завдання. Тоді, під час бойових дій 2014-2015 років, дронів майже не було, про них майже ніхто не чув. Зараз же вони – постійно удосконалюються», – зауважує він.

Опісля закінчення війни Артем Залізний планує знову стати цивільним, зокрема – заснувати власну кав’ярню, де, вірить, знадобиться його мирний фах кухаря.

Коли Україна відвоює територію Донецького аеропорту, каже військовий, його мрія – аби летовище було відбудоване й виконувало свою початкову функцію міжнародних «повітряних воріт».