Серце зупинилось на 30 хвилин. Повернення воїна до життя і танців на протезі

ЛЬВІВ ‒ 26-річний військовослужбовець Олег Сливар із Дрогобича Львівської області займається народними танцями з 13 років. Не полишив заняття, коли підписав контракт зі Збройними силами України у 2018 році. Продовжує танцювати і сьогодні, коли втратив одну ногу на війні. Протез не став на заваді.

Олегові Сливару після поранення медики не давали шансів на повноцінне життя. Адже під час операції у нього зупинилось серце на 30 хвилин.

• Як дає собі раду на танцювальному майданчику?
• Чи важко було емоційно вперше вийти на сцену на протезі?

Він завжди усміхнений і з почуттям гумору. «Поки що не одружений, але дівчину маю», – говорить військовослужбовець Олег Сливар. І додає, що їхній весільний танець буде найкращий. Бо у житті викладається на всі «сто».

Так було і в 2016 році. Думав про службу у поліції, а доля привела у військо.

«Я вже тоді вирішив, що поліція – це не моє. І вирішив служити у війську. Підписав контракт у 2018 році – і у 2019 році поїхав у зону операцій Об’єднаних сил. Виконував бойові завдання і повернувся додому у відпустку. Там дізнався, що мою частину переводять у моє рідне місто. Так і перевівся зі Львова у Дрогобич, і тут проходив військову службу за контрактом. 20 травня 2022 року мій контракт завершувався, і я вже вирішив його не продовжувати. Але… 24 лютого 2022 року. Початок повномасштабної війни. Я одразу почав шукати, як потрапити в зону бойових дій, щоб з мене була користь. Все ж мав 4 роки досвіду. Всередині літа 2022 року знайшов можливість перевестись у бойову бригаду», ‒ каже Олег Сливар.

Влітку 2022 року Олег Сливар воював у складі 18-ї Слов’янської бригади Національної гвардії України. Тоді йому було 22 роки.

Поранення і повернення 6 листопада 2022 року, за кілька днів до відпустки, був важко поранений під час штурму.

«Ворог нас змалював – і прилетів один снаряд. Не знаю, як це все відбулося. Я одразу наклав собі турнікет на праву кінцівку. У мене була поранена і ліва нога. Довго чекав на евакуацію. Дві години нас не могли забрати через сильні обстріли. А мої побратими не залишають нікого. Машина не могла ніяк під’їхати. Лиш пам’ятаю, що хлопці мене перенесли у безпечне місце, і вже звідти мене забрали. Через два дні лише прийшов до тями. Зі слів лікарів дізнався про свої поранення. Лікарі намагались врятувати мені ногу. Але о 18-й годині, коли тривала операція, у мене зупинилось серце. Медики 30 хвилин стимулювали серце. Згідно з усіма протоколами, я не мав бути живим. Якщо за 10 хвилин людина не видає ознак життя, як би це не хотілося, вона – «200». Та ще й мене рятували в стабілізаційному пункті, а це 10-15 км від передньої лінії ворога. У документах я бачив, що о 18:30 мені запустили серце. 30 хвилин робили прямий масаж. Лікарі говорили мамі, що 98% я буду «овочем». Мама відповіла, що головне, що живий, і якось буде», – розповідає Олег Сливар.

Ударною хвилею воїна відкинуло, і він отримав ще й численні інші поранення, втратив багато крові.

«Я відкрив очі – і бачу лише 5 пальців, виявилось, що це одна нога. Потім побачив перемотане серце і подумав, що це дурний сон. Через два роки я дізнався про своїх лікарів і хотів подякувати. Не міг з ними ніяк зв’язатися. Коли пішов служити в госпіталь, мені дали номери телефонів, і вони пам’ятали той рідкісний випадок у їхній практиці», – каже військовослужбовець.

Після поранення не так швидко одужав психологічно. Хоча розумів, що живий, що одужує, стане на протез. Були й думки про небажання жити.

«Дивився на себе у дзеркало і казав: «Боже, Олеже, кому ти такий потрібен? Ти нікому не потрібен». Війна, на жаль, дає такі емоції. З цього стану мене витягнули рідні. Моя дівчина Софія, яка говорила, що вірить у мене. Вона мене не залишила таким. І я зрозумів, що не маю права не хотіти жити, що готовий все для неї зробити. Вона мене не покинула, і в мене все вийде», – розповідає Олег Сливар.

І вийшло повернутись до життя, працювати в реабілітаційному центрі у Трускавці і допомагати підтримкою таким, як він.

А ще повернувся до улюбленого заняття – народних танців, якими займався з 13 років в ансамблі народного танцю «Верховинка» в Дрогобичі.

«Коли я вийшов на сцену і побачив, як люди плескають, піднімаються з місць – для мене це було щось! Я розумів, що це вдячність людей за те, що я захищав їх і країну. І мені хочеться частіше танцювати, щоб люди бачили, що після поранення життя продовжується. Бо є дуже багато випадків, коли хлопці просто психологічно занепадають. Можливо, хтось із них побачить мої танці і теж скаже: «Я зможу!» – говорить Олег Сливар.

Керівник ансамблю народного танцю «Верховинка» у Дрогобичі Богдана Кос спершу не знала, як запропонувати воїну прийти на заняття, як він після втрати ноги сприйматиме її запрошення, як дасть раду на репетиціях.

«Я його знаю з маленького. Але дуже сильно переживала, коли він був поранений і втратив ногу. Спершу я наважилась подзвонити до мами. Мені було важко до нього підійти, боялася, бо танцював на своїх ногах, а тут чужа. Але Олег радо погодився прийти на заняття. Спочатку немов мурашки бігали тілом, коли він танцював. Але в один момент він мені сказав, що не треба його жаліти. Ні, то тепер до роботи», – розповідає Богдана Кос.

Та все ж, попри виступи, репетиції, службу в реабілітаційному центрі, спілкування з бійцями, воїна не полишає думка про повернення до побратимів.

«Хочу бути ближче до лінії зіткнення. Допомагати якось хлопцям. Хоч мене всі відмовляють від цієї ідеї. Я хочу в бойову частину, бо був штурмовиком. Можу літати на дронах, це більша користь, ніж зараз проходжу військову службу», – говорить військовослужбовець Олег Слинар.

А поки працює та допомагає тим, каже, кому важче, танцює і готує з колегами з ансамблю нові танці.