49 фільмів – на полиці. Яке майбутнє в українського кіно?

Чи є небезпека, що українське кіно зникне з українських кінотеатрів? Ще від осені 2024-го це питання все частіше виринало в медійному полі. Найперше – через рекордне скорочення грошей, які виділили на кіновиробництво в 2025-му. З іншого боку – фахівці вказували на катастрофічний брак кадрів у галузі через воєнні дії і відтік відомих кіномитців за кордон.

• Чи зможе українське кіно існувати без підтримки держави?
• Чи звиклий до нових прем’єр глядач дочекається свіжого кіно цього року?
• І коли закінчаться фільми, робота над якими почалась до війни?

Питань накопичилось чимало. І ось що з’ясувало Радіо Свобода.

Державне фінансування: яке воно і на що вистачить Ще з проєкту бюджету на нинішній рік стало відомо, що на Державне агентство з питань кіно у 2025 році пропонується передбачити 204,1 мільйона гривень, з яких 30,4 – витратять на керівництво та управління у сфері кінематографії. А 173,7 мільйона гривень – на державну підтримку кінематографії, зокрема документування воєнних злочинів.

До прикладу – в 2024-му на Держкіно передбачалося фінансування втричі більше, 663,4 мільйона гривень, з яких 28,7 мільйона гривень – на керівництво та управління. Минулого року ці цифри в межах міжнародного форуму Центральної і Східної Європи Via Carpatia коментував режисер Олесь Санін:

«Просто зараз іде битва за бюджет, і бюджет культури зменшився в кілька разів. Та сума, яку збираються виділити на кіновиробництво, навіть не покриє видатків фільмів, які вже зняті», – сказав у листопаді минулого року режисер стрічки «Довбуш».

Радіо Свобода надіслало запит на адресу Держагентства з питань кіно з проханням прокоментувати: скільки саме проєктів вимушені були зупинити виробництво через брак фінансування в 2025-му. І отримало відповідь: «49 кінопроєктів, які було затверджено на минулих творчих конкурсах (пітчингах), потребують дофінансування. Однак з нинішніми реаліями та у звʼязку з воєнним станом деякі субʼєкти кінематографії зупинили виробництво та зайшли в період консервації», – повідомило відомство документом за підписом тимчасової виконувачки обов’язків голови агентства Юлії Шевчук.

Отож майже пів сотні кінопроєктів саме в цей момент – у стадії заморозки.

Цей пітчинг був останнім?! В першу чергу серед тих, хто не знімає зараз, ймовірно, чимало переможців 19-го пітчингу, тобто конкурсного відбору кінопроєктів.

Узагалі цей конкурс, який був оголошений ще в березні 2024-го, мав неоднозначну славу. Вже під постом про його оголошення, продюсерка Юлія Сінькевич, колишня генпродюсерка Одеського міжнародного кінофестивалю, співзасновниця Української кіноакадемії написала:

«Сором і некомпетентність, а ще цинізм завуальовувати дерибан державних грошей під документування воєнних злочинів».

Офіційний акаунт Держкіно тоді порадив Сінькевич звертатись до правоохоронців в разі, якщо в неї є факти зловживання.

В ексклюзивному коментарі для Радіо Свобода продюсерка стверджує, що у багатьох кінематографістів рівень довіри до організації 19-го пітчингу був невисокий саме через ставлення до колишнього керівництва Держкіно.

«Було своєрідне протистояння між проактивною кіноспільнотою і Держкіно з 2020 року, як прийшла Марина Кудерчук і стала головою. Це через так звані «чорні списки» якісь незрозумілі й некомпетентні рішення, незрозумілі і некомпетентні події… Відсутність будь-якого бачення розвитку галузі й бездіяльність, втрата часу від дня початку повномасштабного вторгнення», – ділиться продюсерка, яка є опонентом Держкіно на чолі з Кудерчук.

Вона стверджує, що кінематографісти просто перестали розраховувати на допомогу від держави. Більше того, вона каже, що її колеги навіть закликали ігнорувати конкурс:

«Оскільки будь-які відкриті листи, ініціативи кінематографістів залишались проігнорованими, то кінематографісти вирішили бойкотувати 19-й пітчинг. Мова про велику частину людей: Валентину Васяновича, Ірину Цілик, Марину Степанську та інших, які не подавали жодних проєктів», – розповідає продюсерка.

Головною проблемою 19-го пітчингу Сінькевич називає буцімто непрозорість рішень. Але найголовніше, наголошує, саме існування Ради підтримки кінематографії, яка затверджувала конкурс, розподіляє кошти і підтримує кіновиробництво, було найбільшим питанням.

«У законі, відповідно, прописані терміни дії цієї ради – два роки, і немає жодних якихось винятків. Час цієї ради сплив, проте вона продовжувала ухвалювати рішення, розглядати проєкти», – каже Сінькевич.

І додає, що на її думку, до законності того пітчингу є питання. Рішення про переможців конкурсу були оголошені ще в жовтні. Але обговорення стосовно його легітимності тривали довше.

Натомість колишній очільник Держкіно, продюсер Пилип Іллєнко стриманіший в коментарях. Він же бо називає свою участь в пітчингу успішною. Три проєкти за результатами 19-го пітчингу виграли.

«Два з них уже на стадії виробництва: «Втомлені» та альманах «Житє». Третій проєкт – копродукція «Золотий лев на Івана Купала», яку ми готуємо разом із італійськими партнерами, наразі перебуває в стадії розробки».

За словами Іллєнка, жоден з трьох фільмів не був законсервований. Продюсер говорить, що грошей у Держкіно проситимуть тільки, коли знайдуть фінансування за кордоном. Але тут особлива історія, бо від початку проєкт Іллєнка просив у держави лише частку фінансування.

49 заморожених фільмів, очевидно, не можуть похвалитись тим самим. І прогнози на найближчий період дуже невтішні, каже виконавча директорка Української кіноакадемії, генеральна директорка Одеського міжнародного кінофестивалю Анна Мачух. Особливо щодо фестивального кіно, яке репрезентує Україну на міжнародних кінофестивалях, бо воно менш цікаве рекламодавцеві і масовому глядачеві, а значить, менш успішне комерційно.

«У нас буде дуже мало фестивальних фільмів, а з урахуванням того, що 19-м пітчингом підтримано значно більше проєктів, ніж є грошей, договори будуть фінансуватись із бюджетів наступних років. А значить, в найближчі роки навряд чи будуть нові пітчинги», – каже Мачух.

Кінематографісти воюють або поїхали з країни? Тут перша відповідь очевидна – війна. От тільки пояснення різні.

Говорять, по-перше, звісно, про скорочення фінансування кіноспільноті. Причому зменшилась частка і державних, і приватних коштів, кажуть кіновиробники. Але інтерес глядача до українського кіно в Україні виріс на 10%, стверджує дослідницька компанія Gradus Research. За її даними, більш ніж третина глядачів зараз ходить саме на укркіно.

Друга причина, пов’язана з війною, стосується мобілізації. Олесь Санін минулого року наводив конкретні цифри.

«Якщо говорити про кінокоманду фільму «Довбуш», то п’ятеро загинули, семеро зникли безвісти, 70 зараз служать у лавах Сил оборони, зокрема, актори, каскадери, кінотехніки, художники, оператори», – сказав режисер.

Або от на засіданні Ради з державної підтримки кінематографії просили дозвіл відстрочити здачу спільного фільму режисера Нарімана Алієва і продюсера Володимира Яценка через те, що обидва – зараз в лавах Сил оборони.

«Війна суттєво вплинула на фінансування, логістику та технічні можливості виробництва. Але найбільший удар – це втрата людського ресурсу: багато кінематографістів пішли захищати країну. На жаль, ми вже втратили чимало талановитих митців та професіоналів. Інші вимушено покинули країну, що також ускладнює відновлення галузі», – каже Іллєнко і окреслює третю причину.

Відтік кінематографістів постійно обговорюють за лаштунками індустрії. Про нього йшлося і на вже на згаданому засіданні Ради з держпідтримки кінематографії. Наприклад, продюсер Ігор Кондратюк звертався до експертів з проханням про відстрочку для стрічки «В зеніті». Справа в тому, що головний актор фільму Дмитро Ярошенко, який відомий роллю поета Василя Стуса в «Забороненому», виявився за кордоном. Ситуація патова для Кондратюка, бо на роботу вже витратили державні кошти, половина фільму вже була відзнята до від’їзду актора. А тепер завершити роботу не можуть…

У подібній ситуації і продюсери фільму «Місто» за романом Валер’яна Підмогильного. Бо режисер проєкту Михайло Маслобойщиков виїхав до США. Портал «Антоніна», до речі, стверджував, що Маслобойщиков їхав до Америки саме за клопотанням Держкіно. А потім не повернувся. Але чи не найбільше фільмів, серед тих, які поклали на полицю, безумовно, потерпає через брак фінансування, кажуть фахівці.

Чому українському кінематографу важлива державна підтримка? Знімати можна не тільки на гроші українського бюджету, погоджуються наші експерти.

Юлія Сінькевич, приміром, згадує роботу режисерки Жанни Озірної – «Медовий місяць».

«Фільм було знято дуже невеликим бюджетом і за рахунок ґранту венеційського кінофестивалю. І там його і показано. Є фільм «Дочка» Єгора Олесова, знятий за приватні кошти. Але прикладів небагато», – згадує Сінькевич.

Згодна з колегою і Анна Мачух. Вона називає ще і фільм «Коли ти вийдеш заміж» Олексія Комаровського, який вийшов у прокат цього січня.

Від себе додамо, що без залучення державних коштів знімали і досить гучний проєкт про початок повномасштабного вторгнення «Буча», і легку комедію «Збори ОСББ». Мачух каже, що у кінематографу є варіанти джерел фінансування:

«Наприклад, ми доєднались до медіапрограми ЄС «Креативна Європа», можемо отримувати фінансування в Фонді «Єврімаж». Netflix через Українську кіноакадемію вже 3 роки поспіль підтримує виробництво або постпродакшн фільмів. Ми також доєднались до Європейської конвенції, і нам достатньо мати 5% фінансування від України, щоб фільм був українським. Долучаючи європейських копродюсерів, можна подаватись в місцеві фонди».

Але Юлія Сінькевич уточнює, що обсяг цих інвестицій, зокрема, на виготовлення документального кіно, скорочується останнім часом.

До того ж, держава завжди фінансувала саме фестивальне і репрезентативне кіно, якому непросто пробитись без конкурсів і підтримки:

«Зазвичай ці фільми виходять в обмежений прокат, вони мало цікаві телебаченню та платформам, тому приватні інвестиції окупити неможливо», – каже Мачух.

Пилип Іллєнко називає державне фінансування критично важливим для існування українського кіно. І згадує приклади Франції, Італії чи Німеччини, які мають сильні кіноіндустрії, які працюють за рахунок масштабної системи державної підтримки.

«Без цієї допомоги розвиток національного кінематографа неможливий, особливо в умовах війни та обмежених ресурсів», – каже Іллєнко.

Юлія Сінькевич каже, що якщо ми зацікавлені в стабільному числі українського кіно щороку – на приватні гроші неможливо надіятись:

«У нас в рік виходить 20-30 фільмів, вони знімаються для різних аудиторій. Державне фінансування має бути грамотно використане і розподілене. Але ці вкладення окупляться в набагато більшому відсотку і виконують свою місію культурної дипломатії», – каже продюсерка. І це ще один важливий пункт розповіді про кіно.

Хто впливає на сферу фестивалів? Від 2022 року, початку російського повномасштабного вторгнення, відомі світові кінофестивалі цивілізованого світу бойкотують представлення російського кіно. Особливо того, яке було зняте за державний кошт Російської Федерації. Але дедалі більше випадків, коли російське кіно пробивається на західному кіноринку. Так було, наприклад, з документальною стрічкою режисерки Катерини Трофімцевої «Росіяни на війні», яка розповідає про російську агресію від імені солдата, який бере участь в окупації української території. Фільм взяли в програму Міжнародного кінофестивалю в Торонто. Або ще є нещодавня номінація російського актора Юрія Борисова на премію «Оскар» за роль у фільмі «Анора».

Борисов, який мешкає в Москві і не висловлюється проти політики Путіна, гість в багатьох американських медіа. Українська кіноспільнота сприймає це як програш в сфері культурної дипломатії. Хоча звичайно в порівнянні ще з недавнім минулим українське кіно в значно кращій ситуації, каже Пилип Іллєнко.

«Росія вкладала значно більше коштів у промоцію та кіновиробництво, підтримуючи міжнародні кіноподії та організовуючи масштабні заходи. У європейській кіноіндустрії було багато впливових осіб, які співпрацювали з Росією. Зараз ситуація змінилася – великі фестивалі обмежили участь російського кіно. Однак ці обмеження часто є лише формальними або частковими, бо відчутний російський вплив на промоцію через непрямі шляхи, з використанням давніх зв’язків в індустрії», – каже продюсер і додає, що українському кіно все ще потрібно докладати значних зусиль для посилення свого впливу на міжнародній арені.

Сінькевич, яка є членом Європейської кіноакадемії, каже, що причина давня. На її думку, майже 20 років українську культуру не захищали: ні на внутрішньому ринку, ні на міжнародному.

«Тобто не було навіть фільмів, які просувати, якісь поодинокі лише випадки. Коли говорять про брак коштів, то мені це здається популістською відмазкою», – додає продюсерка.

Гроші – не головне, звісно. Але якщо говорити суто мовою цифр, то контраст очевидний. На запит Радіо Свобода Держкіно відповідає, що в Україні у 2022 році було завершено 2 кінопроєкти, у 2023 році – 19, у 2024 році –20.

Для порівняння наводимо цифри російського кіновиробництва із відкритих джерел. Там, у 2023 році там було запущено виробництво 251 національного фільму. Закінчене виробництво 394. Лише офіційно, через Фонд кіно, за позаминулий рік там підтримали 40 нових проєктів і 22 отримали дофінансування. Перебільшенням буде вважати, що всі згадані російські стрічки – частина пропаганди, але кінокритики уточнюють, що дуже високий відсоток виробництва має державні наративи, а чимало і напряму дотичні до сучасних подій в Україні.

Чи знімати про війну? В Україні невисоке число фільмів про війну, іноді губиться ще й у фахових дискусіях, чи варто зараз уже знімати ігрові фільми про актуальні події?

І тут немає ще однозначних відповідей.

Юлія Сінькевич вважає, що питання треба ставити не про те, чи варто знімати про війну. Їй видається точнішим формулювання: «Яке кіно знімати про війну?».

«Коли мова йде про ігрове кіно, то це, можливо, відчувається на напівтонах – що доречно, що ні. Це складно оформити в кодекс, проте це дійсно питання, яке для нас і зараз актуальне, не тільки з боку мистецтва, а й з точки зору фахівців, які займаються травмами війни», – роздумує експертка.

Кінокритик Ігор Кромф ділиться власною позицією: ігрове кіно про війну зараз робити не варто. Каже, що доцільніше документальне. На думку фахівця, ігрове кіно потребує трішки інших форм та рефлексій, певної дистанції у часі.

Але є у цієї думки і опоненти. Так, режисер Любомир Левицький стверджував, що нам не сподобається американське кіно, зняте про нашу війну. Тому, каже він, «якщо ми самі не візьмемо переможні історії наших героїв і не почнемо їх засовувати буквально в горлянки всьому світу, ми просто програємо».

Як би там не було, серед тих фільмів, які були зняті після повномасштабного – лише три напряму стосуються війни. Мова йде про горор «Конотопська відьма», драму «Лишайся онлайн», виготовлені коштом Держкіно. І ще фільм «Буча», знятий за приватні гроші. І про успішність їхню говорити важко, бо оцінки надто неоднозначні, стверджує Кромф:

«Навіть не дуже якісні, з художньої точку зору, роботи можуть ставати успішними в прокаті, яскравий приклад – «Конотопська відьма» Андрія Колесника».

Рештки колишніх розкошів Більшість українських фільмів, які презентуються зараз в кінотеатрах країни, були зняті до війни, кажуть спеціалісти. Приблизно така ж ситуація і з фільмами, які отримують відзнаки від Української кіноакадемії, каже Анна Мачух:

«Хоча серед номінантів був фільм «Уроки толерантності», режисера Аркадія Непиталюка, який знятий вже в 2022 році, але відзнаки отримували переважно фільми, зняті до повномасштабного».

І нас ще чекають прем’єри із довоєнного часу. Серед довгоочікуваних Анна Мачух називає «Дім за склом» Тараса Дроня та «Ти – Космос» Павла Острікова: «Дуже сподіваюсь побачити на великих екранах і «Кисневу станцію» Івана Тимченка, «Ясса» Сергія Маслобойщикова, «Сірі бджоли» Дмитра Моісеєва, «Степне» Марини Вроди». Юлія Сінькевич додає до списку фільм Наталії Ворожбит «Демони», яка стала останньою роботою для Руслани Писанки (акторка померла в липні 2022-го) і фільм Валентина Васяновича «За перемогу». Але, додає продюсерка, довоєнні фільми колись закінчаться.

«Фільми робляться кілька років, тому, відповідно, процес вже було травмовано і перервано. Я думаю, що певний брак буде. Якщо не поновиться підтримка – ми будемо бачити менше і менше українського ігрового кіно. Документальне, можливо, зможе адаптуватись», – роздумує Сінькевич.

На запитання, коли глядач відчує дефіцит українського кіно, більшість експертів не відповідають точно. Водночас, за їхніми припущеннями, уже в 2026-му зменшення кіновиробництва буде відчутним. Але, найголовніше, стрічки поступово зникнуть із міжнародних кінофестивалів. Значить, на світовому кіноринку, який є чи не найвигіднішим медійним майданчиком світу, може зникнути привід згадувати про війну РФ проти України.

• Кабінет міністрів звільнив голову Державного агентства з питань кіно Марину Кудерчук у липні 2025-го.
• Вона очолювала Держкіно від січня 2020-го. Тоді це призначення викликало чималі обговорення в кіноспільноті.
• У жовтні 2024 року Кабмін затвердив новий склад Ради з державної підтримки кінематографії.
• Головним досягнення українського кінематографу за часи повномасштабного вторгнення називають «Оскар» за документальне кіно, яку отримала стрічка «20 днів в Маріуполі».