Джерело: www.radiosvoboda.org
Богдана Півненко – скрипалька, продюсерка, генеральний директор і художній керівник Національного ансамблю солістів «Київська камерата», народна артистка України. Українська скрипалька пропагує сучасну українську музику у світі. У її репертуарі твори українських композиторів Мирослава Скорика, Євгена Станковича, Валентина Сильвестрова, Володимира Зубицького, Ігоря Щербакова, Золтана Алмаші, Олександра Левковича.
Про емоції від отримання державної нагороди, якою була реакція батька – відомого українського художника Івана Марчука, про важливість популяризації у світі української музики – з лауреаткою Шевченківської премії-2025 Богданою Півненко поспілкувалось Радіо Свобода.
– Як ви сприйняли новину про те, що стали лауреаткою Шевченківської премії, що ця відзнака означає для вас? Адже у родині ви вже друга людина, удостоєна цього звання.
– До нагородження я не усвідомлювала, що це для мене значить. Але тепер відчуваю величезну радість. Мій тато (художник Іван Марчук – ред.) отримав цю нагороду, мій вчитель Богодар Которович теж, як і Валерій Матюхін, композитор і колишній керівник «Київської камерати».
Я спілкувалась з людьми, які були лауреатами Шевченківської премії і були обличчями української культури. Це велика честь для мене. Я ще до кінця певно не усвідомила цієї нагороди і радію. І ще скільки треба зробити.
– Я грала українську музику, починаючи з 2000 року. Працюю солісткою в Національному ансамблі солістів «Київська камерата». А ще співпрацювала з Богодаром Которовичем і він теж пропагував українську музику, виконував її лише не так багато, як Валерій Матюхін, для прикладу. Тобто в моїй творчості нічого не змінилось. Війна багато змінила в сприйнятті і в бажанні грати українську музику, в бажанні її слухати. І більше музикантів зацікавились саме українською музикою.
Війна багато змінила в сприйнятті і в бажанні грати українську музику
Мені дуже приємно, що моє сприяння популяризації української музики, її впізнаваності – оцінено, зауважено. Дуже багато творів ми записали і нині молодше покоління, наші колеги за кордоном орієнтуються саме на наше виконання, бо ми часто виконували прем’єри.
Шевченківська премія – це найвища творча відзнака за вагомий внесок у розвиток культури й мистецтва. Її заснували в травні 1961 року. Премію присуджує президент України на підставі рішення комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Отримати цю нагороду можна лише один раз за життя.
– Ви якось зауважили, що хочете, аби батько вами пишався, що теж здатні у житті досягти успіху. І ось вас оцінено Шевченківською премією, як і Івана Марчука у 1997 році за «Шевченкіану». Тато привітав із нагородою?
Тато сказав, що він пишається і що він був певний, що так і буде
– Тато сказав, що він пишається і що він був певний, що так і буде. Він зараз живе у Відні, ми зрідка спілкуємося, але, звичайно, я подзвонила йому, як вже попередньо дізналась про те, що мене обрано лауреатом, ще до офіційного нагородження. Тато був дуже щасливий це чути. Безумовно, що його думка і оцінка для мене важливі, тому що він – одна з найбільших моїх мотивацій у житті і мені завжди хотілось, щоб він мною пишався.
Скрипалька Богдана Півненко, лауреат Шевченківської премії, разом із батьком художником Іваном Марчуком
– Справа в тім, що мені нічого не потрібно було перебудовувати. Адже як грала українську музику, так і продовжую. Просто географія концертів з українською музикою розширилась. Тому що, на жаль або на щастя, я не знаю, як сказати, тому що війна – це трагедія, але вона водночас викликала величезний інтерес до України, української культури в цілому, зокрема української музики.
Саме замовлення на українську музику було від європейського глядача і слухача
Чи, для прикладу, наш концерт у «Карнеґі-Гол», де теж у репертуарі була виключно українська музика. І пройшов концерт з великим успіхом. Тобто оці стереотипи, що українську музику ніхто не знає і її не сприйме, українцям нав’язували роками, примушуючи повірити в якусь українську меншовартість.
Ми граємо музику українських композиторів ХХ століття, а також сучасних, як Золтана Алмаші, який пише музику у час війни. Ми презентуємо всю українську композиторську школу, починаючи від Лятошинського, Мейтуса, Косенка, Коляди, Скорика, Сильвестрова, Станковича.
Музику цих композиторів хочуть чути і вона подобається. Дуже часто люди підходять і кажуть, чому вони раніше не знали цих імен, що не чули в медіа про них, не знали їхньої музики. Мені і колективу приємно, що ми популяризуємо, відкриваємо західному слухачеві українську музику, тобто українську культуру.
– Що відчуваєте у музиці Скорика, Сильвестрова, Станковича?
Найбільш улюбленим моїм українським композитором є Мирослав Скорик
Найбільш улюбленим моїм українським композитором є Мирослав Скорик. І, до речі, як це не дивно, Лятошинський, який дуже звертався до українського фольклору. Просто когось із композиторів відчуваєш на підсвідомості.
Композитор Мирослав Скорик
– Від Росії не раз можна було почути, що «немає української культури, що це частина російської культури» і таке інше. Ви багато гастролюєте у світі і саме українську культуру презентуєте, чи змінились вже уявлення західного світу, що українська культура це українська культура, а ніяка не російська чи схожа до неї?
Не просто думаю, що так, але переконана, що українську культуру вже знають, як українську
22 березня концерт «Київської камерати» у Національній філармонії України, наш головний диригент Кері-Лінн Вілсон(«Київська камерата» заснована в 1977 році Валерієм Матюхіним, який був головним диригентом оркестру до смерті у 2023 році – ред.).
Ми граємо українську музику і один твір-прем’єру американської музики. Є багато охочих дипломатів відвідати концерт, хоч звучатимуть твори українських композиторів, але інтерес до цього є і вже ідентифікують українців у світі як окрему країну зі своєю культурою, мистецтвом, музикою.
– Кері-Лінн Вілсон обрана на посаду за конкурсом, згідно з контрактом на три роки. Ми маємо багато спільних концертів в Україні та світі. Вона дуже висококласна музикантка, професіонал. Прекрасна людина, товариська, з великою повагою ставиться до музикантів. Немає жодного бар’єру, як це буває у диригентів, або зверхності. Музиканти це дуже відчувають і тому вони відгукнулись дуже позитивно на те, що вона стала головним диригентом.
Це справді історичний момент, тому що вперше українська опера буде поставлена в Метрополітен-опера
Метрополітен-опера, де її чоловік Пітер Гелба працює генеральним директором, замовили – вперше в історії – українському композиторові Максиму Коломійцю оперу на українську тематику (нову оперу про викрадення та депортацію тисяч українських дітей Росією. Це історія матері, яка вирушає у довгу й небезпечну подорож, щоб врятувати свою доньку, яку росіяни утримують у таборі в Криму – ред.). Опера має вийти у 2027-2028 роках.
Це справді історичний момент, тому що вперше українська опера буде поставлена в Метрополітен-опера, і, сподіваюся, не востаннє, що це буде початок співпраці українських композиторів із Метрополітен-опера, а це важливо, тому що всі театри світу дивляться на тон і політику, які задає Метрополітен-опера. Тому мені цінно, що Кері-Лінн Вілсон приїздить в Україну, знаходить час у своєму щільному графіку гастролей і планує з нами, більше того, диригує саме українську музику. Це велика підтримка для нас, особливо у цей важкий час війни. Вона не боїться приїжджати.
– Ба більше, ви маєте концерти у Харкові, у Запоріжжі, а ці міста, на жаль, зазнають постійних обстрілів.
– Так, тому що це для нас дуже важливо. І ми цього року плануємо у Харкові музичну подію. Запоріжжя, Дніпро. Ми відчуваємо, що це наш обов’язок їздити в ці регіони, ці міста.
– Місто, незважаючи ні на що, живе, бореться. Два роки тому, коли я відкривала KharkivMusicFest, це 2023 рік, у Харкові було дуже мало людей. На вулицях взагалі не було людей. Вони почали потихеньку повертатися потім. Ми тоді зіграли два концерти. Люди дуже вірять у своє місто. Насправді, я можу тільки низько їм вклонитися.
Театр, музика, мистецтво дають емоційну розраду
– Людям треба відволіктись від постійної трагедії, яка нас оточує вже четвертий рік. І потім, коли усвідомлюєш, що життя може бути кожен день, як останній, намагаєшся його жити повним життям і цінуєш кожну мить. Театр, музика, мистецтво дають емоційну розраду.
– Я граю на скрипці італійського майстра. Але держава ще не творила колекцію. Ми можемо поки ще тільки мріяти про це.
– Я люблю свою скрипку, але б не відмовилася, якби вдалося пограти на скрипці Гварнері дель Джезу (італійський майстер виготовлення смичкових інструментів у ХVIII столітті – ред.).
– На скрипці цього майстра грав скрипаль Ніколо Паганіні. А звідки пішло оце «Паганіні у спідниці» про вас, чи не ображає таке висловлювання?
– Ні, це такий певний журналістський штамп, можливо, десь у 2005 році прозвучало, коли ми грали концерт на подання Валерія Матюхіна на Шевченківську премію. Я тоді грала якраз концерт Володимира Зубицького. Він дуже яскравий український композитор і віртуозний. Завжди викликає ентузіазм у публіки і має великий успіх.
– Є навіть декілька. Ми навіть випустили диск батькові картини на музику Скорика, Станковича. Як колажі робили. Тато любить експерименти. Безумовно надихали його роботи.
Іван Марчук – український живописець
– На початку війни ви виїхали з Києва за кордон і повернулися в Україну. Чому для вас важливо бути в Україні сьогодні?
Я дуже рада, що в Україні і нікуди не збираюсь звідси виїжджати
Мені відкрили ім’я такого українського композитора Миколи Коляди. Ми навіть записали його сонату. Коляда був вундеркінд у Харкові, без роду і племені, як кажуть, без освіти, який написав дуже цікаву сонату. Він був унікальний самородок, похований у Харкові. Його ім’я ніхто не знає.
Думаю, що ми ще будемо для себе відкривати імена українських композиторів. Нещодавно це був композитор Федір Якименко (один із представників музичного неоромантизму ХХ сторіччя – ред.). Я планую продовжити тему харківських композиторів. Готуємо програму. Тобто попереду ще величезна робота – популяризувати і вивчати імена української культури.