«Воля – для мене це все». У чому секрет геніального пльонтаніста Івана Марчука?

ВІДЕНЬ – Найвідоміший український художник сучасності Іван Марчук провів у травні наймасштабнішу виставку свого довгого творчого життя. Виставка «Скажи мені правду» відбулась у Відні, де митець мешкає від початку війни Росії проти України. Було виставлено понад 400 робіт художника, а вернісаж-відкриття зібрав 700 людей – всі мистецькі й культурні вершки Відня і було чимало візитерів з інших країн.

У кулуарах виставки Іван Марчук дав ексклюзивне інтерв’ю Радіо Свобода.

Мрії про свободуІвану Марчуку, який народився 1936 року на Тернопільщині, нелегко було при радянській системі. В нього був свій стиль і на нього тиснули – не давали проводити виставки, тричі не приймали до Спілки художників. Плюс його дружба з «шістдесятниками». Система тиснула на нього, а КДБ в 1984 році провів у Марчука обшуки. Його не випускали за кордон.

Мене ламали на соцреалізмі. Але воля – це все для мене. Найгірше для мене – це неволя

«Мене ламали на соцреалізмі. Але воля – це все для мене. Найгірше для мене – це неволя. Коли відв’язують із ланцюга собаку – він втікає далеко, а я втік до Сіднея. То була моя Одіссея по світу», – пояснює художник в інтерв’ю Радіо Свобода, в кулуарах виставки «Скажи мені правду» в престижному арт-просторі Aula der Wissenschaffen в центрі австрійської столиці, неподалік від Музею-квартири Моцарта.

«Мистецтво – це моя правда. Якщо вона болить – значить вона жива. Чому правда в назві виставки? Все життя слухаю брехню від багатьох. Зло і брехня часто володіють усім. А правди часом немає або вона безсила», – пояснює художник.

Художник Іван Марчук. Виставка «Скажи мені правду» у Відні. Травень 2025 року

Марчук не знав, чи збережуться за радянської тоталітарної системи його твори. Скільки ж було прикладів, коли в СРСР знищували художників та їхні картини – пригадаймо хоча б «бойчукістів». Тому в ті часи багато картин Марчук роздавав, просто дарувавши їх. Як він писав пізніше: «Не будучи певним, що виживу сам, давав ЇМ шанс на життя. Тож про долю цих творів не знав і не чув упродовж десятиліть…».

«Я хотів бути «ненормальним» художником. В мене це бажання зі студентських років. З мене ліпили «нормального» художника, але треба було з цим прощатись», – пригадує митець в інтерв’ю про свою молодість і початки творчості.

Художник Іван Марчук, Автопортрет, 1960-ті роки (приватна колекція)

Коли настала доба Горбачова, то з того періоду і почалась Одіссея світами – Марчук поїхав в 1989 році до Австралії. Поїхав відкривати нові горизонти.

«Я завжди цікавився горизонтом. Я знав, що Земля кругла, але доказів не мав. На морі, в Криму, якось побачив далеко щоглу корабля на горизонті, самого корабля не видно, а була лише щогла. Так дістав доказ круглості Землі, – пригадує митець. – Той, хто озирається назад, горизонту не сягне! Йдеш, доходиш – а горизонт далі. Цю образність я переношу і на творчість».

Людина світуЗа свою творчу кар’єру Марчук мав безліч виставок за кордоном – від США до Таїланду, від Люксембургу да Австралії, від Польщі до Йорданії…

Я хотів бути «ненормальним» художником, а з мене ліпили «нормального» художника

Художник жив і працював в Австралії, Канаді та США. З початком широкомасштабної агресії Росії проти України він перебуває в Австрії, де вже створив так званий Віденський цикл («Віденська рапсодія») своїх картин. В столиці Австрії вже відбулось три його великих виставки.

У 2007 році одна з провідних газет Великої Британії The Daily Telegraph внесла Івана Марчука до списку «100 геніїв сучасності». Він в сотні – на 72-му місці. Серед його досягнень були названі понад 200 персональних виставок на багатьох континентах.

«Як я дізнався, то не повірив. Я ледь язика собі від здивування не відкусив. Це ж в України геній з’явився. Але було й багато заздрощів. Казали: «Ось, геній пішов», – пригадує в інтерв’ю Іван Марчук.

Картини Івана Марчука викликають жваві емоції у відвідувачів виставки

Я запитав, ким почувається художник більше – людиною світу, що жила в різних країнах, чи українцем, українським художником?

«Ну, так я і в Нью-Йорку Україну малював. Де б я не був – мені нічого не заважало йти своєю дорогою. Слаба Богу, що я – сільська, не урбаністична людина. Я переважно в картинах оспівую землю», – говорить художник в інтерв’ю.

Без святІван Марчук неймовірно працьовитий. За все життя створив понад п’ять тисяч картин. Навіть ті понад 400, що були виставлені у Відні – це колосальний доробок, подивитись який потребувало пару годин.

«Виставка – це справжнє диво, сам дивуюся, як і коли я все це намалював, як довів до досконалості кожну картину», – дивується Марчук, розповідаючи, що в середньому намалювати картину в нього займає тиждень, ну, максимум – два.

«В мене в календарі усі дні були чорними, не було червоних днів – працював щоденно – навіть на свята». Зараз жартує, що вже важко працювати в такому ритмі, як раніше, коли був молодшим. «Зараз я трохи розлінувався. Але щось там трохи дзьобаю щодня».

В Івана Марчука всі картини об’єднані в 15 циклів, кожен з яких має особливий характер написання, щось своє, неповторне. Серед цих циклів – «Пейзаж», «Голос моєї душі», «Виходять мрії з берегів», «Кольорові прелюдії», «Портрет», «Шевченкініана»…

«Пльонтанізм»Івана Марчука вважають винахідником свого особливого авторського стилю написання картин. Ця техніка отримала назву «пльонтанізм» – від західноукраїнського діалектного «пльонтати» – себто, «плести», «переплітати».

Я завжди цікавився горизонтом. Той, хто озирається назад – горизонту не сягне!

Його картини – особливо пейзажі – треба дивитись двояко. Спочатку на відстані, щоб бачити цілий простір, повну глибину композиції.

А потім варто підійти до картини дуже близько, наблизитись до неї і уважно роздивитись, розкласти її на оці от «пльонтки» – такі рисочки, «гачечки», маленькі тонкі короткі ниточки, з яких і складається картина.

За все життя Марчук таких маленьких «пльонток» намалював мільйони… Якось навіть він висловися, що якби в нього була тисяча років, він би розмалював і небо.

Іван Марчук є неперевершеним майстром місячного світла, снігу, гри кольорів

Але як він дійшов до цього унікального стилю, цієї самобутньої техніки?

«Я мав трьох сестер. І мати розчісувала їм волосся і казала, що волосини «запльонтались» – тобто переплелись, заплутались… Ну, і мати, сестри, оті гребінці, якими вона чесала їхнє волосся – і так з’явився оцей стиль. А вдосконалював я цей стиль вже в Нью-Йорку. Лінія має бути об’ємна, мазок має бути неплоским», – пояснює митець.

А ще його тато був ткачем – тому і від батька успадкував оці нитки, додає він.

А це крупний план «пльонток» на одній з картин Івана Марчука. Видно ці переплетені нитки, з яких складається його стиль «пльонтанізм»

А ще художник пригадує 1972 рік – він тобі був у мальовничому Седневі на Чернігівщині в творчій відпустці.

«Вересень місяць був, а там – гай, рай на землі, в голові пісня «Стоїть гора високая…». Побачив гай, голі дерева. Боже, яка краса! Гілки, як мережево, переплутались. І прямо собі сказав: я так буду робити, тільки ще краще!»

Але кожен його цикл має свою техніку, свою стилістику і зміст. «У мене взагалі шалений потяг до новизни», – розвідає Іван Марчук.

Чи буде Музей Марчука?Про це говорять давно. Сам художник каже, що з власними картинами «прощався» тяжко, коли продавав їх і вони потрапляли в приватні колекції. Продавав їх не так багато, намагаючись зберегти для публічних показів.

Але це добре – якщо чимало картин, незважаючи на шалений попит на праці Марчука, ще не продані, то є сенс створити Музей найвідомішого сучасного художника України.

Художник Іван Марчук, картина «Місяць прокидається», 2019 рік

Щодо самого музею, то ще Віктор Ющенко, коли був президентом, запропонував створити музей, але в силу різних причин тоді це реалізувати не вдалося. За Віктора Януковича українській культурі не приділялося великого значення. При Петрові Порошенку теж не вдалося. Ніби зараз Володимир Зеленський обіцяє реалізувати ідею Музею, але в країні – війна і увага зосереджена, зрозуміло, на ній.

Проте вже ніби відшукали будівлю, яка може стати Музеєм – це колишнє приміщення посольства США, яке не використовується через те, що американці звели нову будівлю в Києві.

«Ну, так, ніби старе приміщення посольства США в Києві. Зеленський ніби «за», була там група архітекторів. Невелику реконструкцію треба зробити… Але тут раптом війна! І про який музей зараз можна говорити? А коли війна скінчиться – невідомо. В душі чекаю цього», – каже художник.

НайдорожчийІван Марчук є найдорожчим сучасним художником України. У червні 2024 року його пейзаж «Зійшов місяць над Дніпром» продали на аукціоні Goldens за 300 тисяч доларів.

Сама картина пішла за чверть мільйона доларів, а ще були 20 відсотків комісійних.

Придбав картину колишній інвестиційний банкір зі США, а боротьба на аукціонних торгах були запекла і покупці перебивали ставками один одного.

«Марчук – мій улюблений сучасний художник сюрреалізму та абстракціонізму», – розповів переможець Томас Контенто виданню «Forbes Україна».

Раніше рекорд належав художнику Анатолію Криволапу, чию картину «Кінь. Ніч» придбали у 2013 році за 187 тисяч доларів.

Картина Івана Марчука «Зійшов місяць над Дніпром», 1980 рік. Приватна колекція

Композиція «нічних» картин-пейзажів Марчука з Дніпром трохи нагадує Архипа Куїнджі, але в Марчука – під своєрідним «оптичним мікроскопом» – можна розгледіти особливий стиль, плюс кольорова гамма цих картин різноманітна. Якщо в Куїнджі грала темнота і тіні, то в Марчука – проблиск світла, підсвічені «ниточки», які, ніби мініатюрні ліхтарики, створюють неповторний ефект.

Річ у тім, що в 20 столітті не так вже й багато що в техніці було вигадано художниками, і тому «пльонтанізм» Марчука є колосальним внеском в художнє мистецтво цілого 20 століття. Так принаймні говорять мистецькі критики.

Художник Іван Марчук під час інтерв’ю з журналістом Радіо Свобода Ростиславом Хотиним

Зараз Іван Марчук дуже вболіває за Україну, де йде російсько-українська війна. Каже: «Війна мені дуже болить, дуже переживаю через це. Я відірваний від своєї землі, відірваний від коріння, як викорчуване дерево. Але зате я маю можливість працювати і про Україну не забуваю».

Потім додає: «Сподіваюсь, що в російській балалайці не витримає і лопне струна, що в Росії щось надломиться».

Марчуку вже 89 років, але в його очах – блиск і енергія. А ще гарне почуття гумору, не згасає й інтерес до всього, про що він говорить. Наше інтерв’ю у Відні завершилось фразою митця: «Отаке воно, житіє-битіє».

«Щоб наша доля нас не цуралась! Будьмо!» – сказав, посміхаючись, геніальний художник. І ми випили по келиху білого австрійського. Я потиснув метру руку. І ми тепло обійнялися.