Джерело: www.unian.ua
До речі, однією з версій тиску на братів Сафарових, яких і забили до смерті у РФ, був саме примус до їх “добровільної” мобілізації, як це систематично робиться з мігрантами – тепер дійшла справа і до діаспор. Проте тут накладаються ще й мотиви переділу майна “неруських” та геополітичний масштаб кризи. Адже Баку кидає Кремлю прямий виклик. Від того, чи зможе Путін “примусити до дружби” азербайджанців, залежить доля всього Кавказу та пострадянської Азії.
Втім, саме росіяни спровокували цю кризу, першим етапом якої була історія з пасажирським азербайджанським літаком, який кадирівці збили над Чечнею. Тоді Кремль та особисто Путін відмовилися просити вибачення.
Відмовилися визнати провину, бо довелося б тоді якось карати найвірнішого “пса режиму” Кадирова. В якого багатотисячна добре озброєна армія, яка тримається під контролем Кремля виключно “під чесне слово” того ж Кадирова. Знехтувати добрими стосунками з Баку на цьому тлі виглядало для Кремля “меншим злом” порівняно з перспективою дати привід на Третю чеченську.
Мотиви росіян до ескалації відносин з Баку можна поділити на два рівні – “центральний” та “низовий”.
На рівні центру – тобто Кремля – нормою стала демонстрація зверхності та зневаги до “неруських” сусідів загалом й до азербайджанців зокрема.
Це елемент російського розуміння “величі”, і цим “фіговим листочком” медійно Путін намагається прикривати провали у економіці, яка чи-то “охолоджується” (повільна рецесія), чи-то “замерзає” (швидка стагфляція). Ця медійна історія стала потужною на початку цього року, коли, стараннями Трампа, Путін та росіяни знов відчули себе “великими”. Й оця “велич” вдарила їм у голову.
Проте всі сусіди сприймають РФ зовсім інакше – як “огризок” СРСР, який веде себе як “імперія”, не маючи насправді сил… ні на що. Нездатність захопити Україну, втрата Сирії, “кидалово” Ірану, а до того Вірменії – все це прямо суперечить будь-яким спробам здаватися “величнішим” ніж РФ є насправді. Кремль втрачає авторитет – і тому біситься. І демонстративно б’є по тих, до кого дотягнеться, як росіянам здавалося, безкарно – до мігрантів та діаспор.
Були як сплановані центром ініціативи (як проти Молдови та Вірменії, наприклад), так і проста “вольниця” низових виконавців, яким просто дозволили робити те, що раніше заборонялося до “неруських”.
“Низові” мотиви – примусова мобілізація “неруських” на тлі недоборів “добровольців” (Медведєв сам визнав, що за півроку було мобілізовано трохи більше 200 тис. росіян, що ледве покриває їхні втрати в Україні), а також проста ідея “відняти й поділити”. У першу чергу, брали в оборот тих “неруських”, які самі якось “підставилися” – нелегали, порушники закону, боржники тощо.
Для цього дали команду поліції та іншим органам шукати будь-які приводи – навіть старі.
Так у цій історії і з’явилися брати Сафарови, приводом для тиску на яких з метою, ймовірно, мобілізації стали звинувачення у вбивстві ще 2001 року біля кафе, яке їм належало. Чи винні вони – це інша справа. Проте в результаті арешту двох з них закатували у застінках до смерті, а інших представників цієї родини “пов’язали”, побили та вони досі знаходяться під слідством. З дешевого “мобрезерву” вони перетворилися на тягар та… “заручників” режиму, якими Путін тепер буде “торгувати” з Алієвим.
Розуміючи це, Азербайджан теж почав формувати “обмінний фонд” – арештовувати росіян на своїй території та шукати тих, хто має якусь цінність для російського режиму. Наприклад – пропагандисти зі “Спутніку”, шпигуни, бізнесмени, задіяні у “паралельному імпорті” технологій.
У відповідь на азербайджанську відповідь росіяни з новою силою почали хвилю арештів та перевірок, а у росЗМІ все більше стало згадок про азербайджанських підприємців, які на чомусь заробляють з натяком на те, що добре б це майно відібрати. Під такий “аудит” потрапили ринки, ресторани, інші бізнеси. Пішли завуальовані погрози, що азербайджанські експортери можуть втратити $1,2 мільярда на російському ринку та ін.
Виявилося, що у “ДержДурі” РФ проводили слухання, де “раптом” з’ясувалося, що навіть ринок вейпів у РФ на 98% належить “азербайджанським олігархам”. Знов згадали про те, що азербайджанські підприємці з орбіти Сечіна стоять за схемами продажу нафти в обхід санкцій (які вже під британськими санкціями) тощо. Тобто, виявилося, що азербайджанські бізнеси всюди.
А для росіян це просто як виклик якийсь – як втриматися від того, щоб не забрати все цінне після втрати “протекції” “веж Кремля”?
І такий переділ майна азербайджанців, схоже, вже почався, що видно зі справи тих же Сафарових. Поки що це лише на відносно низовому рівні. Проте тут головне почати… Колись антисемітизм Гітлера теж починався саме з закликів переросподілу майна євреїв – всі пам’ятають, чим це закінчилося. А зараз так тиснуть і на вірмен, і на таджиків – на всіх “неруських”.
Але є й інший мотив. Бідніюча російська казна вже не може витримати “апетити” всіх пристосуванців, які до цього державного “корита” прилаштувався за час правління Путіна. Грошей на всіх олігархів вже не вистачає – поки що це проявляє себе у регіонах, але для центральних груп це лише питання часу, з огляду на темпи втрати росіянами нафтогазових прибутків.
Тобто, для росіян перетинаються мотиви “тіньової” примусової мобілізації, переділу майна “неруських”, внутрішні політичні розклади, геополітичні мотиви та багато чого іншого. Але для ескалації потрібні двоє. Які мотиви у самих азербайджанців? Могли б, як таджики чи киргизи, просто стерпіти? Але азербайджанці прямо кидають виклик Кремлю.
Все змінила війна за Карабах, яка показала перевагу натівських технологій та підходів над російськими пострадянськими. Проте “за інерцією” Баку продовжував притримуватися старих традицій “добросусідства” з Кремлем. 22 лютого 2022 року вони навіть підписали (але не ратифікували) Декларацію про союзну взаємодію між Баку та Москвою. Азербайджан став однією з країн, через які йшов російський “паралельний імпорт”. Все “за шаблоном” інших пострадянських країн.
Але поступово протиріччя збільшувалися, відповідно до послаблення РФ, а також через посилення самого Азербайджану, чиї газ та нафта стали головною альтернативою російським для Півдня та Сходу Європи. Фактично Азербайджан та РФ є зараз прямими конкурентами. Плюс у Баку є потужна “тилова база” – Туреччина.
Не дарма саме зараз пішли інсайди, що Азербайджан, Вірменія та – ключове – Туреччина досягли угоди по “Зангезурському транспортному коридору” та мирній угоді, яка, нібито, має бути підписана наприкінці липня. А екскерівник адміністрації Алієва Ельдар Намазов навіть повідомив, що рішення про розміщення турецької військової бази у Азербайджані “повинно бути прийняте найближчим часом”.
Звісно, не варто переоцінювати “інсайди”, адже це теж елемент “медійної ескалації” (у Азербайджані вже пішли спростування заяв про турецьки бази), проте навіть такі “словесні інтервенції” дуже показові та вкрай дратівливі для Кремля, “велич” якого теж виключно медійна.
Саме Анкара поступово стає “гарантом незалежності” пострадянських країн на тлі послаблення РФ.
І не лише пострадянських – Сирія, Лівія (та частина, що під контролем центрального уряду) та ін. Всюди Ердоган витісняє росіян, а ті нічого не можуть відповісти, бо дуже залежні від Туреччини, яка є головним посередником для останніх економічних зав’язків з Заходом.
Ердоган цим активно користується. Колись “перезавантаження” відносин між вірменами та турками пролунало б як фантастика. Але зараз, стараннями Кремля, який тисне одночасно і на Баку, і на Єреван, це вже реальність. Росіяни самі собі “привозять” проблеми, а безпосередньо причиною цього є послаблення РФ на тлі війни з Україною. Пазл склався.
І вже лідери Вірменії та Азербайджану, раніше відносно нейтральні, все більш охоче контактують з президентом Зеленським та Заходом. Це особливо показово на тлі ситуації довкола Ірану, який теж межує з Вірменією та Азербайджаном. Туреччина теж все менше соромиться виставляти свої вимоги Кремлю співпрацювати з ЄС та Україною. 3 липня, наприклад, Анкара приєдналася до європейської “Коаліції дронів” на підтримку ЗСУ, що є дуже “масним” натяком на тлі історії між РФ та Азербайджаном.
Сьогодні вже не так фантастично сприймається навіть те, що Кремль ще досягне військового альянсу проти себе між вірменами та азербайджанцями під протекцією турків – Путін ще “помирить” усіх. Адже вже пішли погрози роспропагандистів “підняти брови” – все дуже серйозно…
По суті питання зараз у тому, коли РФ “піде” з Кавказу та Азії та за яких умов – Путін “утреться” та мирно віддасть постраданську зону впливу туркам та китайцям, або спробує посіяти хаос та спричинити перевороти, локальні конфлікти, щоб потім знов розіграти стару карту “миротворців” у “гарячих точках”, які сам же й запалив.
Таким чином, уся ця ситуація з Сафаровими та взаємними арештами росіян та азербайджанців – це лише верхівка величезного пострадянського “айсбергу протирічь”, які “підсвітила” неспроможність РФ підкорити Україну. Розвал СРСР продовжується – і тоді для Кремля все теж почалося на Кавказі. Азербайджан тепер все більш відкрито кидає виклик російській гегемонії, як і Вірменія, які відчувають – поки що – мовчазну підтримку інших пострадянських країн, Європи та Туреччини, та наочно спостерігають неспроможність РФ вже четвертий рік загарбати Україну. На цьому тлі Баку та Єреван вже кидають Кремлю виклик та беруть Путіна на “слабо”.
Україні це, безумовно, вигідно.
І не лише в якості “другого фронту”, що, наразі, малоймовірно, але, у першу чергу, як удар по системі “паралельного імпорту” та реекспорту російського газу, нафти, інших ресурсів під виглядом азербайджанських, казахстанських чи інших пострадянських.
Всі бачать, що російський “Колос”, який стоїть у “шпагаті” між Європою та Азією, захитався. Баку ж демонструє сміливість перевірити, наскільки міцно він поки що стоїть, маючи найбільш вразливу ділянку цього “Колоса” прямо в себе над головою. Подивимось, що з цього вийде. Події прискорюються, і навряд чи доведеться чекати дуже довго на наступну “серію” ескалації.
Тексти, опубліковані у розділі «Думки», не обов’язково відображають позицію редакційної колегії УНІАН. Докладніше з нашою редакційною політикою ви можете ознайомитись за посиланням
